Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
«Ой, яка ж вона нестерпна!» — думала Укіфуне, не знаючи, як її позбутися.
«Недобре, що ви відмовляєтеся від їжі, — не відставала годувальниця. — Скуштуйте хоча б гарячого рису».
«Вона, звичайно, нестерпна, але ж вона така стара і негарна. Куди вона подінеться, коли мене не стане?» Від цих думок Укіфуне ставало ще сумніше. «Може, натякнути їй, що я скоро відійду з цього світу?» — подумала вона, але її серце так защеміло, що, не встигнувши вимовити жодного слова, вона гірко заплакала.
«Не треба так занепадати духом, бо, як кажуть, душа того, хто мучиться думками, покидає тіло. Боюся, що недарма вашій матері приснився страшний сон. Вам треба нарешті зупинити свій вибір на комусь одному, а у всьому іншому довіритися долі», — зітхнувши, сказала Укон, а Укіфуне лежала мовчки, прикривши обличчя рукавом...
Одноденки
Головні персонажі:
Укіфуне, дівчина з Удзі, 22 роки, побічна дочка Восьмого принца
Принц Ніоу, Хьобукьо, 28 років, син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, внук Ґендзі
Каору, Дайсьо, 27 років, син Третьої принцеси й Касіваґі (офіційно — Ґендзі)
Пані Цюдзьо, пані Хітаці, мати Укіфуне
Принцеса з Третьої лінії, мати Каору, дочка імператора Судзаку
Принц Сікібукьо, дядько Каору, молодший брат Ґендзі, син імператора Кіріцубо
Друга принцеса, дружина Каору
Нака-но кімі, середня дочка Восьмого принца, дружина принца Ніоу
Другий принц, старший брат принца Ніоу, син імператора Кіндзьо
Імператриця-дружина, Акасі, дочка Ґендзі
Перша принцеса, старша сестра принца Ніоу, дочка імператора Кіндзьо та імператриці Акасі
Мія-но кімі, дочка принца Сікібукьо, сина імператора Кіріцубо
Наступного дня в Удзі запанувало сум’яття. Служниці кинулися шукати зниклої Укіфуне, але все було марно. Оскільки у старовинних повістях часто розповідається про те, що відбувається вранці після викрадення героїні, то немає потреби цього разу вдаватися до подробиць. Із столиці від пані Хітаці, стривоженої тим, що вчорашній посланець досі не повернувся, прийшов новий гонець. «Я виїхав на світанку, як тільки проспівали перші півні», — повідомив він, а розгублені служниці у відповідь на його запитання лише мовчали, бо не мали нічого, крім здогадів.
А от Укон та Дзідзю, краще обізнані з життям Укіфуне, згадуючи, якою сумною була вона останніми днями, запитували себе: «Невже вона кинулася у річку?»
Плачучи, вони розгорнули листа від пані Хітаці. «Я так переживаю за Вас, — писала вона, — але через безсоння сьогодні вночі не побачу Вас навіть уві сні. Душу охоплюють такі похмурі передчуття, що стає аж страшно. Хоча я знаю, що дуже скоро Ви переїдете у столицю, але поки що хотіла б перевезти Вас якнайшвидше до себе. На жаль, сьогодні, напевне, буде дощ...»
Розгорнувши листа, який Укіфуне написала матері напередодні ввечері, Укон заридала. Виходить, що збулися її найгірші передчуття. «Але чому пані не сказала мені жодного слова? — мучилася вона. — Адже ми змалечку дружили і нічого одна від одної не приховували. Як прикро, що, зібравшись в останню дорогу, вона ні на що навіть не натякнула?» Укон ридала невтішно, тупаючи ногами, немов скривджене дитя. Звичайно, і вона, і Дзідзю бачили, якою сумною була Укіфуне останнім часом, але не думали, що вона зважиться на такий відчайдушний вчинок. «Що з нею сталося?..» — гадали вони в розпачі. Не менш розгубленою почувалася і годувальниця, яка безпорадно лише повторювала: «Що робити? Що робити?..»
А тим часом і принц, отримавши від Укіфуне вельми незвичну відповідь, здивувався: «Що вона задумала? Хоча вона мене любить, але, може, налякана чутками про мою сердечну непостійність, раптом кудись заховалася?» Охоплений неспокоєм, він послав в Удзі гінця.
Добравшись до гірської оселі, гонець зустрів заплаканих служниць, які навіть не прийняли у нього листа. «Що сталося?» — запитав він першу-ліпшу з них.
«Наша пані несподівано померла сьогодні вночі, — відповіла вона, — і всі ми вкрай розгублені. Як на зло, нашого покровителя, пана Каору, зараз тут немає, і ми опинилися у глухому куті».
Оскільки гонець не знав усіх обставин, то, ні про що більше не розпитуючи, повернувся у столицю до принца. Вислухавши його, той подумав, що, мабуть, це йому сниться. «От дивина! Адже вона начебто й не хворіла, хоча останнім часом скаржилася на поганий настрій. А її вчорашній лист нічим особливим не дивував, ба навіть був змістовнішим, ніж звичайно... То що ж могло трапитися?» Покликавши Токікату, принц наказав йому: «Вирушайте в Удзі й з’ясовуйте, що сталося».
«Видно, пан Каору до чогось таки докопався, — відповів Токіката, — бо, як я дізнався, охорона отримала від нього суворе попередження за недбальство, і тепер навіть найостаннішого слугу не впускають у дім без попереднього допиту. Як тільки я з’явлюся в Удзі без жодного переконливого приводу, то йому про це негайно донесуть. Крім того, якщо Укіфуне справді померла, то у будинку, мабуть, повно людей, які звернуть на мене увагу».
«Мабуть, ви маєте рацію, але я не можу перебувати в такій непевності, — наполягав принц. — Я не сумніваюся, що ви зумієте побачитися з Дзідзю чи з іншою служницею, якій Укіфуне довіряє, і з’ясувати, що насправді сталося. Слуги ж бо завжди все плутають, і їм не можна вірити».
Принц мав такий засмучений вигляд, що Токіката не зміг йому відмовити і ввечері вирушив до Удзі. Як людина, не обтяжена високим званням, він виїхав без зволікання. Дощ майже припинився. Зважаючи на труднощі подорожі гірськими стежками, Токіката одягнувся скромно, немов простолюдин. Наблизившись до будинку, він побачив, що біля воріт юрмляться люди.
«Сьогодні ввечері справили останній обряд», — почув Токіката. Вражений цим, він спробував домогтися зустрічі з Укон, але вона не мала змоги прийняти його. «Те, що сталося, настільки жахливе, — передала вона через служницю, — що я не маю сили навіть підвестися з постелі. Я розумію, що ви не вперше сюди приїжджаєте, але, на жаль, не зможу з вами порозмовляти».
«Та хіба я можу повернутися до столиці, так нічого і не дізнавшись? Може, хтось інший зі мною поговорить?..» — наполягав Токіката, і врешті-решт його прийняла Дзідзю.
«Передайте принцові, що пані пішла зі світу за нез’ясованих обставин і нас це так приголомшило, ніби все це сталося у страшному сні. Коли я хоч трохи отямлюся, то неодмінно розповім вам про її останні дні, про те, які сумніви мучили її, і як вона страждала тої ночі, коли принц поїхав, так і не побачившись з нею. Відвідайте нас ще раз, коли закінчаться дні жалоби», — сказала вона і розплакалася навзрид.
Зрештою, плакала не лише вона, бо чути було, як у внутрішніх покоях голосила годувальниця: «Ой, пані, де ви, благаю вас, поверніться! Невже я навіть не побачу ваших останків? О, я не хочу більше жити! Я ні на мить не розлучалася з вами, і якби на те була моя воля, то ніколи б не відпустила вас від себе. Я тільки й жила заради того, щоб побачити вас щасливою. Про це я мріяла і вдень, і вночі, чим продовжувала
