Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

«О, якби я могла! — плачучи, заперечила пані Хітаці. — Удома тепер так гамірно і так тісно, що ваші служниці не зможуть зробити жодного стібка, а часу залишилося зовсім мало. Повірте, я буду поряд, навіть якщо доля закине вас раптом у повіт Такео{307}. О, як шкода, що я не високого роду!..»

Того дня прийшов ще один лист від Каору, якому, напевне, повідомили, що дівчина нездорова.

«На жаль, я не можу провідати Вас особисто через численні нездоланні перешкоди. Що ближчий день нашої зустрічі, то важчий тягар розлуки...» — писав він.

Вельми довгий лист надіслав і принц Ніоу, який досі так і не отримав відповіді. «Невже ви все ще вагаєтеся? Страшно й подумати, та чи не хилитеся ви туди, куди вітер повіє?..» — велемовно розпитував він.

Обидва гінці, що вже зустрічались тут одного разу у пору дощів, і цього разу прийшли майже одночасно. Посланець Каору, помітивши чоловіка, якого іноді зустрічав у будинку Дайнайкі, запитав: «Чого це ви так учащаєте сюди?» — а той відповів, що прийшов до однієї жінки, з якою листується.

«І власноруч передаєте їй любовного листа? Трохи дивно. Чому ви не хочете сказати правди?» — допитувався посланець Каору.

«Якщо казати правду, то я передаю лист від пана Токікати одній з тутешніх жінок», — зізнався другий гонець.

Хоча все це викликало підозру у посланця Каору, та оскільки з’ясовувати правду зараз було недоречно, то гінці розійшлися.

Однак, як кмітлива людина, він підкликав хлопчика зі своїх супутників і сказав: «Простеж за цим чоловіком, але так, щоб тебе самого не помітили. Подивися, чи справді він зайде у будинок пана Токікати».

Повернувшись назад, хлопчик доповів: «Зайшов у дім на Другій лінії і передав листа панові Дайнайкі».

А от гонець принца, чоловік низького звання, необізнаний із суттю справи, схоже, і не подумав, що за ним стежили.

Посланець Каору прибув у будинок на Третій лінії саме тоді, коли його господар збирався їхати на Шосту лінію, де в ті дні перебувала Імператриця-дружина. Його супровід складався сьогодні лише з передового ескорту. Передаючи листа Каору, посланець сказав, ніби виправдовуючись: «Бачте, сталося щось дивне, і щоб все з’ясувати, я трохи запізнився...».

Почувши це, Каору по дорозі до карети спитав: «А що сталося?» — але посланець лише мовчки вклонився. Зрозумівши, що той не хоче говорити при сторонніх людях, Каору поїхав, ні про що більше не розпитуючи.

Імператриця-дружина знову трохи нездужала, і в будинку на Шостій лінії зібралися всі її сини. У покоях юрмилися чиновники високих рангів, але, на щастя, незважаючи на хвилювання, її недуга не була небезпечною.

Дайнайкі затримали справи, і він приїхав досить пізно. Серед паперів, які він приніс принцові Ніоу, був і лист від Укіфуне. Каору помітив, як принц підкликав Дайнайкі, пройшовши до дверей їдальні. В його душу закралася підозра, і він вирішив простежити, що буде далі. Каору бачив, як принц поспішно розгорнув листа, написаного на тонкому червоному папері, і почав його читати. Видно, у цьому листі містилося щось настільки важливе, що, захопившись його читанням, принц наче забув про все на світі. А коли з’явився Лівий міністр, то Каору, вийшовши з-за перегородки, тихенько покашляв, таким чином попереджуючи принца. Коли міністр наблизився до них, принц встиг заховати листа і, приховуючи збентеження, став поспішно зав’язувати шнурки на комірі, а Каору схилився у низькому поклоні.

«Я також збираюся йти. Хоча злий дух довго не давав про себе знати, все одно якось боязко... Мабуть, треба викликати на допомогу настоятеля з гірського храму», — зауважив він і негайно пішов.

Коли стемніло, будинок на Шостій лінії спорожнів. Лівий міністр у супроводі принца й численних синів перейшов у свої покої. Каору поїхав трохи пізніше. Він дуже хотів дізнатися, що мав на увазі посланець, який приїхав з Удзі, й, дочекавшись, коли його супутники вийшли, щоб запалити вогні у саду, покликав його до себе й запитав: «Про що це ви тоді говорили?»

«Річ у тому, — відповів той, — що сьогодні вранці, приїхавши в Удзі, я помітив, як знайомий чоловік з дому Токікати, підійшовши до західних дверей, передав одній жінці листа, написаного на тонкому пурпуровому папері й прив’язаного до гілки вишні. Я намагався з’ясувати у нього, в чому справа, але його пояснення були такими плутаними, що здалися брехнею. Все це було настільки дивним, що я послав за ним слугу, і той з’ясував, що цей чоловік відніс відповідь у будинок на Другій лінії і передав його панові Дайнайкі з церемоніального відомства».

Здивований цим, Каору запитав: «А яким чином було передано відповідь гінцеві?»

«Цього я не бачив. Мабуть, її передали з іншого боку. Слуга сказав, що лист, написаний на червоному папері, був дуже гарний».

«Напевне, це той самий лист, — подумав Каору, — якого читав принц коло їдальні». Звичайно, він подумки похвалив кмітливого посланця, який здогадався пустити хлопчика вслід за гінцем, але, оскільки поруч були люди, більше ні про що його не питав.

«Від принца нічого не приховаєш, — думав Каору, приголомшений таким відкриттям, повертаючись додому. — Звідки він дізнався, де вона{308}? І як зумів до неї проникнути? Який дурний я був, коли вважав, що у такій глушині мені не загрожує небезпека! Ну от чому б принцові не шукати любовних пригод з особами, які ніяк зі мною не пов’язані? Адже він не мав ближчого за мене друга. Крім того, я сам показав йому дорогу в Удзі. Хіба можна було сподіватися, що він скористається цим мені на шкоду?.. Я от також небайдужий до його дружини, але досить розсудливий, щоб приховувати своє ставлення до неї упродовж років, хоча мене з нею пов’язують давні обставини, а не випадкова пристрасть. О так, тепер я нарешті збагнув, як нерозумно було відмовлятися від неї лише для того, щоб не обтяжувати себе докорами сумління. Цікаво, як принцові вдається посилати листи у гірську оселю тепер, коли він сам занедужав і до нього вчащають схвильовані його здоров’ям відвідувачі? Невже він бачився з нею? Адже до Удзі так далеко. Кажуть, що принц час від часу кудись зникає. Та й чи не в цьому причина його таємничої недуги? Бо давно відомо, що у нього завжди псується настрій, якщо не вдається зустрітися зі черговою коханою».

Тепер Каору зрозумів, чому Укіфуне була такою сумною під час їхньої останньої зустрічі. «Яке незбагненне людське серце! — думав він. — Вона завжди здавалася такою милою, такою лагідною. Чи можна було передбачити в ній таку ж непостійність, як у принца? Тож чи не краще залишити її принцові і відступити з їхньої дороги?»

Якби Каору мав намір зробити дівчину своєю головною дружиною, то і не мав би іншого виходу, а так, хоч розуміючи, як це негарно виглядає, він вирішив нічого не змінювати в їхніх стосунках, бо все ще любив її і не хотів втрачати. «Якщо я, розгнівавшись на дівчину, відвернуся від неї, — думав Каору, —