Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
«Всі живописні роботи пан Каору доручив людям зі свого оточення, які впоралися з усім якнайкраще», — повідомили йому.
І от, остаточно втративши спокій, принц послав гінця до своєї колишньої годувальниці, яка жила десь у нижній частині столиці разом із чоловіком, намісником однієї з далеких провінцій. Гонець мав запитати, чи не погодиться вона на короткий час прихистити одну його таємну особу. «Цікаво, що це за особа?..» — подумав намісник, але чи міг він відмовити принцові, якщо той розраховував на його згоду? Отримавши позитивну відповідь, принц зітхнув з полегшенням і, знаючи, що намісник мав намір виїхати зі столиці у кінці місяця, вирішив перевезти Укіфуне відразу ж після його від’їзду.
Про свій задум він повідомив в Удзі, суворо наказавши служницям тримати язика за зубами. Йому самому їхати туди було небезпечно, до того ж тепер, за словами Укон, та набридлива годувальниця не зводила з Укіфуне очей.
А тим часом, зі свого боку, Каору намітив для переїзду дівчини десятий день четвертого місяця. Плисти «за течією»{304} Укіфуне не бажала, але почувалася вкрай невпевнено, наче човен на волі хвиль. Вона хотіла переїхати на деякий час до матері, щоб спокійно все обдумати, але та повідомила, що дружина Сьосьо має ось-ось розродитися, а тому у будинку постійно читають сутри і виголошують заклинання. Також відклавши поїздку в Ісіяму, пані Хітаці сама приїхала в Удзі. Назустріч їй вийшла годувальниця.
«Пан Каору такий добрий, що подбав навіть про вбрання для служниць. Звичайно, і я старалася, але хіба сама могла все підготувати як слід?..» — відразу ж заговорила вона.
Поглядаючи на радісно-збуджене обличчя годувальниці, Укіфуне передчувала, що затівається справа, яка, ставши, суспільним надбанням, може зробити з неї посміховисько. І тоді всі будуть зневажати її. Тим паче що сьогодні і принц Ніоу, безтямно у неї закоханий, надіслав листа, в якому обіцяв відшукати її, навіть якщо вона сховається у горах, над якими висять численними грядами білі хмари. Мовляв, замість того, щоб їм обом померти разом, краще їй погодитися на переїзд у безпечний сховок. Прочитавши листа, дівчина почувалася вкрай погано.
«Чому ви так зблідли і змарніли?» — захвилювалася її мати, пані Хітаці.
«Останніми днями щось дивне з нею відбувається, — озвалася годувальниця. — Вона нічогісінько не бере до рота і зовсім охляла».
«Справді дуже дивно. Може, злі духи дають про себе знати? — сказала мати. — Або щось інше{305}... Ні, це неможливо, бо зовсім недавно через місячні вона відмовилася від прощі в Ісіяму...»
Невдовзі потемніло, і на небі з’явився місяць. Мимоволі згадавши той досвітній час, коли принц ніс її на руках до човна, Укіфуне заплакала. Покликавши до себе монахиню Бен, пані Хітаці заговорила з нею про минуле, і та довго розповідала, якою гарною була покійна Ооїґімі, і як, змучена сумнівами, розтанула прямо на очах.
«Якби Ооїґімі жила, то ваша дочка спілкувалася б з нею тепер так само, як з дружиною принца, — казала монахиня. — І тоді вона, забувши про колишню кривду, була б дуже щасливою».
«А хіба моя дочка їм чужа? — подумала пані Хітаці. — Якщо здійсниться задумане, то вона і дружині принца не поступиться».
«О, якби ви знали, як я турбувалася долею дочки, — сказала вона вголос, — але здається, що тепер я можу полегшено зітхнути. А коли пан Каору перевезе її до столиці, то я, на жаль, не зможу з вами часто зустрічатися, хоча мені завжди приємно, коли ми разом згадуємо про минулі дні».
«Я усвідомлювала, що мій зовнішній вигляд не дуже привабливий, а тому я рідко коли бачилася і спілкувалася з вашою дочкою, але мені буде дуже сумно, коли вона поїде. Звісно, я розумію, що їй не годиться жити у цій глушині. Пан Каору — людина рідкісних чеснот. Крім того, його пов’язує з вашою дочкою не раптова примха, а глибоке почуття, бо інакше, як я вже казала вам раніше, він навряд чи так часто приїжджав би сюди», — відповіла монахиня Бен.
«Звичайно, я не знаю, як складеться доля дочки у майбутньому, але тим, що він досі залишається добрим до неї, я завдячую тільки вам. Дружина принца Ніоу ласкаво прихистила її коло себе, але я побоююся, що після того негідного випадку життя дочки у будинку на Другій лінії видається неможливим...» — сказала пані Хітаці.
«Так, це правда, принц Ніоу занадто примхливий, — посміхнулася монахиня, — тож молодій особі, яка себе хоч трохи поважає, нелегко служити в його домі. От і дочка Тайфу розповідала, що принц, хоч загалом людина добра, але заграє навіть із служницями і цим, зрозуміло, часто дратує господиню».
«Цікаво, а що Нака-но кімі сказала б про мене?..» — подумала Укіфуне, прислухаючись мовчки до їхньої розмови.
«О, та це просто жах! — погодилася пані Хітаці. — Пан Каору одружений з дочкою самого Імператора, але оскільки ми з нею кревно ніяк не пов’язані, то сподіваюся, що все якось, добре чи погано, обійдеться. А от якби моя дочка потрапила у непристойну історію з принцом, я її і бачити б не схотіла, хоч розлука нестерпна для мене».
«Краще б я померла! — подумала дівчина з болем у серці. — Адже раніше чи пізніше вона обов’язково дізнається».
Знадвору долинув грізний клекіт річки. «Зроду не бачила такої моторошної річки! Тож і не дивно, що пан Каору співчуває моїй дочці, якій доводиться жити у цій дикій місцевості», — зверхньо заявила пані Хітаці. А служниці відразу заговорили про те, яка бурхлива і небезпечна річка Удзі.
«Нещодавно онук перевізника, промахнувшись жердиною, впав у воду й потонув, — повідомила одна. — Так, ця річка забрала не одне життя, — вторила їй друга.
«Якщо я безслідно зникну, то якийсь час усі за мною сумуватимуть. А от якщо я залишуся жити, то, ставши посміховиськом, буду приречена безперервно страждати...» — думала Укіфуне, вирішивши, що ніщо не перешкоджатиме їй умерти, хоча, у глибині душі, жаліла себе. Вдаючи, що спить, вона прислухалася до переживань матері про неї й поступово впадала у відчай. А та, незадоволена худорбою і блідістю дочки, покликавши годувальницю, напучувала її: «Слідкуйте за тим, щоб біля дочки безперервно виголошувалися молитви. Крім того, треба піднести дари місцевим богам або вдатися до очисного обмивання». Адже вона не знала, що її нещасна дочка і сама увесь час думає про обмивання у священній річці біля храму. «У вас мало служниць, — клопоталася пані Хітаці. — Треба вибрати найдостойніших, а новеньких поки що залишити тут. Від прислуги багато що залежить, бо відтепер дочці доведеться мати справу з благородною особою{306}, і, хоча сама вона лагідна і миролюбна, все може трапитися, особливо якщо в домі панує дух суперництва. І не забувайте про обережність...Ну що ж, мені пора, — додала вона. — Бо ж я маю подбати і про молодшу дочку».
«О, не кидайте мене! — впала у розпач Укіфуне від самої думки, що ніколи більше не побачиться
