Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
Оскільки принц не міг залишитися в Удзі ще на один день, то, збираючись їхати, відчував, ніби його душа «сховалася в її рукаві...»{293}.
Хоча його супутники своїм покашлюванням нагадували, що пора вирушати, поки зовсім не розвидніло, принц все зволікав. Удвох з Укіфуне вони підійшли до бічних дверей.
«Чомусь ніколи досі
Так не траплялося,
Щоб раніше за мене сльози
Вирушили у дорогу,
Мені очі заслонивши», —
промовив він, а дівчина, важко зітхнувши, відповідала:
«Хоч мої сльози
У вузьких рукавах
Нездатні зупинитись,
Та хіба вони можуть
Звідси вас не відпустити?»
Того досвітку дув пронизливий вітер, землю вкривав іній, і одяг на них був таким холодним, наче вони щойно вибралися з-під спільного укривала. Коли принц сідав на коня, його охопила страшна туга і хотілося повернути назад, але супутники не на жарт його квапили так, що він, згнітивши серце, таки поїхав. Двоє придворних п’ятого рангу, Токіката і Дайнайкі, вели його коня за вуздечку і, тільки залишивши позаду найкрутіший перевал, сіли на коней самі. Навіть цокіт копит по скованому льодом березі річки навіював смуток. «І яка химерна доля привела мене у цю гірську місцевість?» — запитував сам себе принц, згадуючи, як колись пробирався по цих небезпечних гірських стежках.
Повернувшись на Другу лінію, принц зайшов у свою спочивальню, сердитий на Нака-но кімі за те, що саме вона сховала від нього Укіфуне, щоб там спокійно відпочити. Але, на жаль, сон не брав його, і врешті-решт, не витримавши самотності, він все-таки перебрався у західний флігель. Нака-но кімі, ні про що не здогадуючись, мала спокійний вигляд. «Такі красуні рідко зустрічаються у нашому світі», — подумав принц, розглядаючи її, але, помітивши у ній разючу схожість з Укіфуне, відчув, як болісно защеміло серце. Важко зітхаючи, він пройшов за запону навколо подружньої постелі й ліг. Нака-но кімі пішла за ним.
«Я почуваюся страшно зле, — сказав він, — і якісь похмурі передчуття мене тривожать. Моя любов до вас безмежна, а ви, напевне, забудете мене, як тільки я помру. І намір Каору обов’язково здійсниться».
«Як можна всерйоз казати такі жахливі речі?» — подумала Нака-но кімі. «А що, як такі дивні слова дійдуть до вух пана Каору? Було б дуже неприємно, якби він подумав, що ви почули все це з моїх уст. У моєму непевному становищі навіть такий недоречний жарт завдає болю», — сказала вона і повернулася до принца спиною .
«А що ви скажете, якщо я вам ще й докорятиму? — запитав принц. — Згадайте, хіба я коли-небудь погано ставився до вас? Навпаки, багато хто шпетив мене за те, що я приділяю вам надмірну увагу. А от ви, здається, завжди віддаєте перевагу Каору. Звичайно, все це можна пояснити тим, що, мовляв, так судилося з попереднього народження, але мені неприємно, що ви щось приховуєте від мене».
«І все-таки наші долі тісно переплетені, якщо мені таки вдалося розшукати ту дівчину{294}», — подумав він, просльозившись. Як видно, принца щось справді турбувало, тож Нака-но кімі навіть пожаліла його. «Невже йому щось розповіли?..» — не знаходячи відповіді, вона аж здригнулася від такої здогадки. «Принц колись зовсім випадково закохався у мене і, напевне, тому мав підставу підозрювати і мене в легковажності. Мені не треба було користуватися послугами зовсім сторонньої людини, яка взяла на себе роль посередника. Так, я помилилася, і за це принц зневажає мене», — міркувала вона, лежачи у сумовитій задумі, яка робила її ще привабливішою. Вирішивши поки що не говорити Нака-но кімі нічого про дівчину з Удзі, принц вдав, ніби сердиться на неї зовсім з іншого приводу, і та, побачивши що він не на жарт переймається її стосунками з Каору, припустила, що хтось її обмовив. Їй було так соромно, що вона б і зустрічатися з принцом не хотіла, поки все так чи інакше не з’ясується.
Несподівано прийшов гонець з листом від Імператриці-дружини, і принц, стривожений і невдоволений, перейшов у свої покої.
«Ми були вельми стурбовані Вашим учорашнім зникненням. Нам сказали, що Ви почуваєтеся погано, тож якщо Вам стало краще, приходьте сьогодні. Ми так давно Вас не бачили...» — писала Імператриця.
Принц не хотів засмучувати своїх батьків, але цього разу він справді нездужав, тому залишився вдома. Багато високих сановників приходило засвідчити йому свою повагу, але він ні до кого не виходив.
Увечері прийшов Каору, якого принц запросив у свої покої. «Кажуть, що ви нездорові. Імператриця також стурбована... Що ж з вами сталося?» — спитав гість.
Побачивши Каору, принц так розхвилювався, що йому аж слів забракло. «Каору видає себе за святого відлюдника, — подумав він, — а сам відвіз в Удзі таку чарівну особу і залишив її там нудитися на самоті».
І взагалі, принца так дратувала звичка Каору за кожної нагоди виставляти себе людиною розсудливою і серйозною, що він завжди намагався ставити його на місце. Тож неважко собі уявити, як йому кортіло розкрити суперникові таємницю дівчини з Удзі. Але, на жаль, принц був настільки пригнічений, що навіть жартувати не міг.
«От біда! — співчував Каору. — Адже навіть незначна недуга може стати небезпечною, якщо довго триватиме. Особливо остерігайтеся протягів!»
«Поруч з ним кожен здасться нікчемою, — зітхнув принц, коли Каору пішов. — Цікаво, що вона думає, порівнюючи нас між собою?» Його думки безперестанку поверталися в Удзі.
А тим часом там, в Удзі, потекли похмурі, одноманітні дні. Прощу в Ісіяму було відкладено, і жінки знемагали від нудьги. Від принца раз у раз приходили довгі пристрасні листи. Розуміючи, що навіть писати до дівчини небезпечно, він призначив своїм посланцем того самого Токікату, який ні про що не здогадувався.
«Я здавна його знаю, — пояснювала Укон подругам. — А останнім часом він виявився одним з охоронців пана Каору! Зрозуміло, що він одразу впізнав мене і згадав про минулу дружбу...» Як бачите, і їй довелося збрехати.
Незабаром і цей місяць скінчився. Принц, сумуючи за Укіфуне, не мав ні хвилини спокою, але вибратися в Удзі ніяк не міг. «Якщо я так і далі страждатиму, то просто помру від туги», — думав він розпачливо.
А тим часом Каору, звільнившись від справ, як завжди, потайки вирушив до Удзі. Заїхавши по дорозі у храм і поклонившись Будді, він винагородив монахів за читання сутр і тільки ввечері рушив до Укіфуне. Цього разу всупереч звичаю він був не у простому вбранні, а у носі та з шапкою «ебосі», які підкреслювали його небуденну красу.
Дівчину охопив відчай. «Як я тепер з’явлюся йому на очі?» — переживала вона, згораючи від такого сорому і страху, ніби саме небо засуджувало її. Водночас, вона не забувала пристрасного погляду принца, який колись обмовився, що заради неї забув
