Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
Одного дня на самому початку першого місяця, коли принц, прибувши на Другу лінію, грався з маленьким майже дворічним сином у покоях Нака-но кімі, дівчинка-служниця принесла величенького листа, обгорнутого тонким зеленим папером. Крім цього листа, вона тримала у руках гілку сосни з прив’язаним до неї торочкуватим кошичком та ще одного листа, складеного офіційним стилем. Нітрохи не бентежачись, вона відразу ж підбігла до Нака-но кімі.
«Звідки ці листи?» — запитав принц.
«З Удзі для пані Тайфу. Гонець не знайшов її, і я принесла їх сюди, щоб, як завжди, господиня сама прочитала, — схвильовано відповіла дівчинка і додала: — Подивіться, коробка з кольорового металу, а майстерно зроблена гілка здається справжньою!»
Її обличчя світилося радістю, і принц, усміхнувшись, попросив: «Якщо так, то дай і мені помилуватися».
«А листи віднеси Тайфу», — розгубившись, сказала Нака-но кімі.
Помітивши, що вона зашарілася, принц подумав: «Ці листи часом не від Каору? Тільки от дивно, що листи прийшли начебто з Удзі», — і взяв листи у руки, відчуваючи, як защеміло стривожене серце.
«Я прочитаю, навіть якщо потім ви розгніваєтеся», — сказав він.
«Ну хіба це годиться читати листи, якими обмінюються між собою довірливі жінки?» — відповіла Нака-но кімі, не видаючи свого хвилювання.
«А все-таки подивлюся, що пишуть жінки одна одній», — сказав принц і розгорнув листа. Судячи з почерку, його авторка була дуже молодою.
«Я давно не писала Вам, а тим часом і рік скінчився. Тут у гірському селі дуже похмуро, а над горами завжди висить туман...» — повідомляла авторка листа і збоку дописала: «Прошу, передайте ці речі маленькому принцові, хоч я й розумію, який це мізерний подарунок...»
Лист аж ніяк не вирізнявся особливим почерком і принц, довго розглядаючи його, так і не здогадався, від кого він, а тому розгорнув другого листа, також написаного жіночою рукою.
«Як поживає Ваша господиня у новому році? Сподіваюся, що і Вам ці дні принесли чимало радощів. Що ж до нас, то ми живемо у добротній оселі й ні в чому не відчуваємо потреби, але бачимо, що нашій юній господині не годилося б жити у такій глушині. От було б добре, якби вона могла хоч іноді приїжджати до Вас, а не нудьгувати цілими днями на самоті. Однак вона така налякана тим випадком, що й думати про це не хоче. Маленькому принцові вона передає новорічний молоточок{289}. Покажіть йому, коли поруч не буде принца».
Лист був досить довгим, з багатьма словами, які традиційно не вживають на початку року, але попри це принц знову і знову перечитував його.
«Все-таки признайтеся, від кого цей лист?» — наполягав принц Ніоу.
«Мені розповіли, що дочка однієї жінки, яка колись служила у нас в Удзі, була змушена недавно повернутися туди...» — відповіла Нака-но кімі, і принц відразу ж зрозумів, що лист написала не проста служниця, а згадка про «той випадок» допомогла йому здогадатися, про кого йшлося.
Було помітно, що чарівний молоточок — витвір людини, яка мала багато вільного часу. До соснової гілки у розвилці були прикріплені мандаринові плоди і листок паперу з такою піснею:
«Ця гілочка
Ще зовсім молода,
І я сьогодні від душі
Бажаю їй життя
Довгого, як у сосни{290}».
Нічого особливого у цій пісні не було, але принц, здогадуючись, що її написала дівчина{291}, про яку він безупинно думав останнім часом, довго не міг відкласти листа.
«Не зволікайте з відповіддю, бо це нечемно, — сказав він нарешті. — Але я не розумію, чому ваш настрій так зіпсувався через те, що я прочитав листа? Раз так, я гадаю, мені краще піти».
Коли він вийшов, Нака-но кімі тихенько сказала служниці Сьосьо: «От шкода, що так сталося. Але чому ніхто не звернув уваги на те, що листи потрапили до цієї дурненької дівчинки?»
«Якби ми вчасно це помітили, то хіба дозволи б принести їх сюди? Узагалі це нерозумне дівчисько завжди пхає свого носа куди не слід. Що з неї вийде? Краще було б, якби дівчина зроду мала тиху, спокійну вдачу», — підсумувала служниця.
«Та заспокойтеся, не треба її сварити. Вона ж ще зовсім дитина», — порадила Нака-но кімі. Ця досить миловидна дівчинка прийшла на службу до неї минулої зими і відразу ж стала улюбленицею принца.
«Все це дуже дивно», — думав принц, повернувшись у свої покої. Він чув від людей, що Каору раз у раз навідується в Удзі й іноді навіть залишається ночувати у будинку, бо, мовляв, з ним пов’язані його спогади про покійну Ооїґімі, а, насправді, як здогадався принц, саме там Каору переховує таємничу незнайомку.
Згадавши про такого собі Дайнайкі, який допомагав йому у питаннях з китайської словесності й разом з тим знався з Каору, принц покликав його нібито для вибору поезій, потрібних найближчим часом для гри «закривання рим». Попросивши скласти відібрані твори в особливу шафку, принц наче між іншим спитав: «Це правда, що Каору і тепер досить часто буває в Удзі? Кажуть, начебто він побудував там чудовий храм. От би поглянути на нього!»
«Так, я чув, що це справді велична споруда. Особливо хвалять молитовню. Сам же пан Каору, як кажуть, з минулої осені почав їздити туди частіше, ніж колись. Якщо вірити слугам, то він начебто переховує там жінку, якою, напевне, захоплюється. У всякому разі, він наказав людям зі свого тамтешнього маєтку дбати про неї та охороняти. Навіть перебуваючи у столиці, він постійно про неї піклується. А ще слуги кажуть, що їй пощастило, хоча життя на самоті не дуже-то приємне». — відповів Дайнайкі.
Вислухавши його, принц, звісно, дуже зрадів.
«А вони не казали, хто ця жінка? — запитав він. — Я знаю, що Каору відвідував якусь монахиню, яка давно живе в Удзі».
«Монахиня живе у покоях поруч з галереєю, а ця особа у новій будівлі, де їй прислуговує багато миловидих жінок. Словом, усе як годиться...» — відповів той.
«Цікаво! Як
