Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

У домашньому вбранні Каору здався дівчині ще гарнішим, і вона насилу приховувала збентеження, але вже не приховувала від нього свого обличчя. Хоча її одяг вражав гармонійним набором кольорів, але в його крої проглядало щось провінційне, і, милуючись нею, Каору мимоволі згадував Ооїґімі, яка мала благородний і витончений вигляд навіть у пом’ятому від уживання вбранні. Особливої вишуканості їй надавало густе й блискуче волосся. «Воно нітрохи не гірше, ніж у Другої принцеси{286}», — подумав Каору. «Але що мені тепер з нею робити? — питав він себе. — Якщо я відкрито перевезу її на Третю лінію, то не уникну пліток. Крім того, вона може загубитися серед численних служниць, чого я зовсім не хотів би. Мабуть, найкраще залишити її тут». Розуміючи, якою самотньою тоді почуватиметься дівчина, Каору до пізнього вечора лагідно розмовляв з нею, розповідаючи про Восьмого принца та про колишні часи, жартував, намагаючись розвеселити її, але, на жаль, вона слухала насторожено і цим тільки засмучувала його. «Може, так і краще, — заспокоював себе Каору. — Я сам займуся її вихованням. Якби вона була занадто легковажною або по-провінційному самовпевненою, то навряд чи могла б замінити мені покійну Ооїґімі». Звелівши принести китайське кото і кото «со», Каору почав тихенько перебирати струни, з жалем подумавши про те, що в цьому дівчина, напевне, ще більш невміла, ніж в чомусь іншому. Раптом він згадав, що сам ні разу не торкався цих інструментів після смерті Восьмого принца, і відчув, як защеміло серце. Поки, задумавшись, він перебирав струни, на небо виплив місяць. «Як витончено і ніжно звучало китайське кото в руках принца! — зітхаючи, згадував Каору. — Хоча не можна сказати, що він володів якимось особливим даром».

«О, якби ви виросли в цій оселі й знали всіх, хто жив тут колись, — сказав він, — то все сприймали б набагато глибше. Навіть зовсім сторонні люди згадують про Восьмого принца з ніжністю і любов’ю. Але чому так сталося, що всі ці роки ви провели в далекій східній глушині?»

Дівчина сиділа, зніяковіло граючись білим віялом. Каору бачив її профіль. Крізь блискучі пасма волосся просвічувало білосніжне чоло, і Каору знову вразила її схожість з покійною Ооїґімі. «Передусім їй треба дати відповідну музичну освіту», — подумав він.

«Ви коли-небудь грали на кото? Я гадаю, що ви принаймні торкалися японського, або, як кажуть, східного кото».

«Якщо я невправна навіть у японських піснях, то що вже казати про кото?..» — відповіла дівчина.

Судячи з усього, вона була розумною, і Каору з жалем подумав про те, що доведеться залишити її в Удзі, куди не зможе часто їздити. Видно, вона припала йому до серця. Відсунувши кото, Каору промовив: «На терасі дому володаря Чу ввечері звуки цитри лунають...{287}». Служниця Дзідзю, що виросла в краю, де тільки уміють стріляти з лука, слухала із великим захопленням, бо, як невіглас, не здогадувалася, що спонукало Каору звернути увагу на колір віяла в руках її господині. «Але навіщо я вибрав слова саме з такого вірша? — картав себе Каору. — Як дивно, що саме його я згадав у цю мить!»

З покоїв монахині принесли плодів, вміло розкладених на тарілках, прикрашених багряними гілками і пагонами плюща. В яскравому світлі місяця Каору відразу ж помітив, що на підкладеному знизу папері щось написано. Він поспішив витягти його, а служниці, напевне, здалося, що йому хочеться скуштувати плодів.

«Настала осінь,

І листя плюща

Змінило колір.

Але так само, як колись,

Яскраво сяє місяць».

Зворушений і збентежений цими рядками, написаними старомодно, невпевненою рукою, Каору відповів, ніби ні до кого не звертаючись:

«Хоча селище у горах

Досі свого імені не змінило,

Але в спальню мою

Ллється місячне світло

На зовсім інше обличчя».

А втім, можна сподіватися, що Дзідзю передала його слова старій монахині.

Човен на волі хвиль

Головні персонажі:

Принц Ніоу, Хьобукьо, 28 років, син імператора Кіндзьо й імператриці Акасі, внук Ґендзі

Укіфуне, дочка пані Цюдзьо, 22 роки, побічна дочка Восьмого принца

Нака-но кімі, 27 років, молодша дочка Восьмого принца, дружина принца Ніоу

Каору, Дайсьо, 27 років, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Дайнайкі, Міцісада, вчений, близький знайомий Каору

Лівий міністр, Юґірі, 53 роки, син Ґендзі й Аої

Пані Цюдзьо, пані Хітаці, мати Укіфуне

Друга принцеса, дочка імператора Кіндзьо й імператриці Акасі, дружина Каору

Принц Ніоу все ще не міг забути тієї зустрічі у вечірніх сутінках з прекрасною незнайомкою{288}, що була хоч і невисокого становища, але такою привабливою, що він, як невиправний вітрогон, сприйняв її зникнення наче особисту поразку, а тому дорікав Нака-но кімі: «Ніколи не сподівався від вас таких ревнощів через якусь дрібницю». Обуреній його докорами, їй навіть спало на думку, а чи не краще було б відкрити йому всю правду, проте вона не наважилась цього зробити, бо знала, що хоч Каору і не збирався одружуватися, але сховав дівчину не з легковажної цікавості, а з глибокого почуття. Тож Нака-но кімі не сказала нічого, розуміючи, що її обмовкою принц обов’язково скористається. Він настільки звик потурати своїм примхам, що був готовий піти хтозна-куди навіть за простою служницею, яка чимось привернула його увагу. А що вже й казати про одержимість її молодшою сестрою, яка неминуче призвела б до великих неприємностей. Тож якби хтось розповів принцові, де вона ховається, то важко сказати, що могло б статися, а тому Нака-но кімі, яка була не в змозі зупинити принца, вирішила промовчати про стосунки Каору з її молодшою сестрою. І оскільки вона не вміла брехати або вигадувати правдоподібні історії, то, затаївши глибоко в душі образу, поводилася як звичайна ревнива дружина зрадливого чоловіка.

А от Каору, перевізши дівчину в Удзі, зітхнув з великим полегшенням. Хоча йому було жаль залишати її довго на самоті, але, як людина з високим званням, він не міг їздити туди-сюди в Удзі, коли заманеться, ба більше, передчував, що йому це робити буде ще складніше, ніж якби ця дорога була під забороною богів. «З часом усе якось владнається. Адже я давно мріяв, знайшовши слушний привід, зустрітися з нею і провести разом кілька спокійних днів. А поки ніхто не знатиме, де дівчина, то вона почуватиметься у безпеці, а я уникну людських пересудів. Якщо ж я відразу перевезу її у столицю, то люди питатимуть: «Хто вона, звідки?» А це суперечить моєму початковому задуму. А крім того, дружина принца Ніоу, дізнавшись про це, з жалем подумає, ніби я відмовився від колишнього наміру опікуватися гірською оселею і вважати Укіфуне живою подобою Ооїґімі...» — з холодним розумом розмірковував Каору, але водночас, підшукавши у столиці на Третій лінії підходящу оселю, почав таємно її перебудовувати.

Хоча у ті дні Каору майже не мав вільного часу, він, як і раніше, незмінно турбувався потребами Нака-но кімі. Попри те, що така його увага багатьом її служницям здавалася підозрілою, сама вона за останні роки набула певного житейського досвіду