Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
«О, чого тільки не натерпілася я заради вас! У цьому світі, де ніщо не стається так, як бажається, навіть жити довго не хочеться. Якби ішлося тільки про мене, то я готова миритися з принизливим становищем другої дружини провінційного чиновника і провести життя де-небудь у гірській глушині. Знаючи, які безжальні наші родичі, я, попри все, зблизилася з ними. Але я не хочу, щоб через неприємний випадок з вас насміхалися. Тому я і вирішила, що ця убога оселя, про яку ніхто не знає, стане вашим прихистком, аж поки все так чи інакше не владнається...» — сказала наостанок пані Цюдзьо, зібравшись їхати.
«Немає мені місця у цьому світі!» — так гірко плакала дівчина, що жаль було на неї дивитися. А ще важче було її матері, яка всього лише хотіла без зайвих перешкод видати дочку заміж... Та от тепер вона хвилювалась, що через цей прикрий випадок дочка зганьбить своє добре ім’я. Пані Цюдзьо була розсудливою, але часом норовливою і запальною. Правду кажучи, вона б могла заховати дочку в домі намісника провінції Хітаці, але пожаліла її і перевезла в окрему оселю. Тепер матері й дочці, які завжди жили разом, довелося зазнати вкрай болісної розлуки.
«Будьте обережні. Будівництво незавершене, і жити тут досить небезпечно. Коли що, то викликайте служниць. Я найняла сторожу, але на серці все одно неспокійно. О, якби мені так не дошкуляли в домі намісника...» — сказала пані Цюдзьо і поїхала, обливаючись сльозами.
Намісник провінції Хітаці, який думав лише про те, як краще догодити зятеві, одразу по приїзді накинувся на неї з докорами: «Чому ви так грубо відмовляєтеся мені допомагати?» Однак пані Цюдзьо, ображена на Сьосьо, який, відвернувшись від її улюбленої дочки, став причиною її нещасть, не звертала на нього найменшої уваги. Згадуючи, яким жалюгідним здався він їй в будинку принца Ніоу, вона не відчувала до нього нічого, крім презирства, і, звісно, не мала охоти піклуватися про нього. Але водночас їй кортіло дізнатися, чи він не справлятиме приємнішого враження в домашній обстановці. І от одного дня, коли він відпочивав у покоях її молодшої дочки, вона пройшла у західний флігель і, влаштувавшись за ширмами, почала спостерігати. Сьосьо сидів біля галереї, милуючись садом. Цього разу, у чудовому вбранні з яскраво-червоного лощеного шовку поверх м’якого білого одягу з тонкої парчі, він здався пані Цюдзьо досить миловидним. У всякому разі, нічим не гіршим за інших. Поруч з ним сиділа його дружина, на вигляд зовсім ще дитина. Ця пара не витримувала жодного порівняння з принцом та Нака-но кімі, яких вона згадала, але було досить приємно дивитися, як Сьосьо жартома розмовляв із служницями і вже не здавався таким непоказним і жалюгідним. Пані Цюдзьо навіть подумала, що, може, це якийсь інший Сьосьо, але раптом він сказав: «Якби ви знали, які прекрасні кущі хаґі в саду принца Ніоу! Цікаво, де вони беруть насіння? З першого погляду начебто звичайнісінькі кущі, але я зроду не бачив нічого прекраснішого. Недавно я був там, однак принц саме тоді поїхав у палац, тож я не встиг зірвати жодної гілки. О, якби ви бачили його тоді, коли він вимовляв: “Невже поблякнуть?..”{276}» — сказав Сьосьо і спробував скласти власного вірша.
«Та що ж це таке? Якщо згадати його огидну поведінку, то його і людиною не можна називати. Як він сміє вірші читати? Поруч з принцом він просто ніщо!» — обурилася пані Цюдзьо. Водночас вона змушена була визнати, що Сьосьо не такий вже неосвічений, як їй здавалося, а тому, щоб випробувати його, тихенько промовила:
«Хоча за огорожею
Верхні листочки хаґі{277}
Ніщо не тривожило,
Чому поблякли від роси
Його нижні листочки?»
«О, якби ж я знав,
Що ріс цей кущик хаґі
На рівнині Міяґі{278} ,
Нікому не віддав би
Навіть росинки свого кохання.
Сподіваюся, що при нагоді ви мене вислухаєте...» — виправдовувався Сьосьо.
«Виходить, що він уже знає, хто її батько» , — здогадалася пані Цюдзьо і в думках ще більше зосередилась на тому, як влаштувати життя улюбленої дочки не гірше за Нака-но кімі. І тоді в її уяві з’являвся приємний образ Каору. Вона вважала його не менш привабливим за принца Ніоу, якого одразу відкинула, згадавши, як зухвало той ввірвався у покої її дочки. Яка ганьба! «А от Каору хоч і з захопленням цікавиться нею, але не робить поспішної спроби з нею зблизитися, — міркувала пані Цюдзьо. — Яка похвальна стриманість! Вже якщо я так багато думаю про нього, то молода дочка, мабуть, тим паче не залишається байдужою. Яке щастя, що я не віддала її за цього нікчемного Сьосьо». Цілими днями й ночами пані Цюдзьо шукала відповідь тільки на одне важливе питання — як обрати для дочки щасливе майбутнє? Каору походив з високого роду і вирізнявся бездоганними чеснотами, а його перша дружина була дочкою Імператора. Тож хіба дочка пані Цюдзьо могла з нею змагатися і привернути його увагу? Адже пані Цюдзьо знала з власного досвіду, що зовнішність і чесноти людини визначаються насамперед її походженням. Скажімо, її власну молодшу дочку навіть не можна порівняти зі старшою, а Сьосьо, яким так захоплювався намісник, здавався повним нікчемою поруч з принцом Ніоу. А тому важко було уявити собі, що Каору, який поєднався з улюбленою дочкою Імператора, міг захопитися Укіфуне. Так, сподіватися не було на що, і пані Цюдзьо цілими днями сиділа, занурена у тяжкі думи, байдужа до всього навколишнього світу.
А тим часом дівчина{279} нудьгувала у своїй тимчасовій оселі, де навіть зарослий травою сад мимоволі навіював сумний настрій. Люди, які вешталися будинком, спілкувалися грубою східною говіркою, а перед покоями не було квітів, які могли б потішити її душу. Поки минали одноманітні, тужливі дні посеред усього цього запустіння, дівчина з ніжністю згадувала Нака-но кімі. Спадав їй на думку і зухвалий принц. «Що ж він казав тоді? Щось дуже зворушливе...» — думала вона, перебираючи у пам’яті пережите. Їй здавалося, що на ній навіть залишився аромат, яким був просякнутий його одяг.
Невдовзі від пані Цюдзьо надійшов ніжний, сповнений материнської тривоги лист. Читаючи його, дівчина плакала. «Вона так любить мене, так піклується про мене, а я...»
«Я розумію, що Вам нудно жити у такій незвичній оселі, — писала пані Цюдзьо, — але прошу Вас, потерпіть ще трохи».
«О ні, мені зовсім не нудно. Тут так спокійно... — відповіла дівчина. —
Якою була б я щасливою
У цій оселі,
Якби знала,
Що вона за межами
Цього сумного світу...»
Так наївно писала вона, і, читаючи її листа, нещасна мати знову плакала і проклинала себе за те, що довела улюблену дочку до такого непевного становища.
«Навіть якби там,
За межами сумного світу,
Ви знайшли притулок,
Я все одно хотіла б бачити
Прийдешнє ваше процвітання», —
відповіла мати. Ось такими простими, але щирими словами обмінювалися
