Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

«Я справді збиралася поселити дочку в горах, де не чути навіть голосу птахів у небі, щоб уберегти її від прикрощів і зневаги, — відповіла пані Цюдзьо. — Однак, побачивши пана Каору, я зрозуміла, що в його домі могла б бути щасливою навіть служниця найнижчого рангу. А тим паче неможливо залишитися до нього байдужою молодій жінці з чутливим серцем. Але чи маю я право у своєму низькому становищі сіяти насіння смутку в душі моєї дочки? Зрештою, усім жінкам, незалежно від становища, доведеться зазнати прикрощів не тільки в цьому, але і в майбутньому світі. Ось чому мені жаль дочки. А тому я всю надію покладаю на вас і сподіваюся, що ви не залишите її напризволяще».

Слова пані Цюдзьо приголомшили Нака-но кімі. «Ну, звичайно, про вірність пана Каору я можу судити лише за його минулою поведінкою, а от яким він буде в майбутньому, я не знаю», — зітхнула вона й замовкла.

Коли розвидніло, прибула карета разом з гнівним листом від намісника провінції Хітаці, щоб забрати пані Цюдзьо. «Мені дуже незручно, але я мушу в усьому покластися на вас, — плачучи, сказала вона Нака-но кімі. — Дозвольте моїй дочці залишитися тут ще на деякий час, поки я не придумаю, що з нею робити — поселити її «посеред скель»{270} чи деінде... Вона, звичайно, не варта вашої уваги, але, будь ласка, не залишайте її напризволяще і всього научайте».

Хоча перша розлука з матір’ю була для дівчина гірким випробуванням, але втішала нагодою хоча б недовго пожити в такому чудовому домі.

Коли карету пані Цюдзьо виводили з двору, навколо вже трохи посвітлішало. І саме тоді з Імператорського палацу повертався принц Ніоу. Йому так кортіло якнайшвидше побачити сина, що він приїхав без великого почту в найскромнішій кареті. Побачивши його карету, пані Цюдзьо веліла слугам пропустити її, а принц, звелівши підвести свою карету до галереї, вийшов.

«Чия це карета? Хто так рано поспішає від нас?» — невдоволено запитав він і за власною поганою звичкою подумав: «Так звичайно повертаються від коханки».

«Це виїжджає пані з провінції Хітаці», — доповіли йому, а передовий ескорт принца на це розреготався: «Ну й благородна пані!..» Почувши цей регіт, гостя сумно подумала: «На жаль, я справді не заслужила нічого іншого, ніж глузування...» — зітхнула вона. А як же вона хотіла мати пристойне звання хоча б заради доньки! Від самої думки про невдале одруження дочки їй ставало прикро.

«Так що, вас відвідує якась пані з Хітаці? Що це за особа нишком-нишком виїжджала звідси на світанку?» — спитав недовірливий принц дружину.

Нака-но кімі, ображена такою підозрою, відповіла: «Ця особа замолоду була приятелькою Тайфу. Не думаю, що вона могла б зацікавити вас, але навіщо ви знову багатозначно натякаєте? Такі ваші підозри тільки привернуть до мене увагу служниць і зашкодять моєму імені...» — і сердито відвернулася. Але якою чарівною вона була в ту мить!

Вранці принц довго не виходив із спочивальні, наче забувши, що буває світанок, і тільки коли йому доповіли, що в будинку зібралося безліч гостей, перейшов в головні покої. Стан Імператриці-дружини і раніше не викликав побоювань, а сьогодні її здоров’я зовсім поправилося, тому принц провів день за грою в «ґо», «закриванням рим» та іншими іграми із синами Лівого міністра.

Увечері він повернувся у флігель, але Нака-но кімі саме мила голову. Служниці розійшлися, і в покоях було порожньо. Підкликавши маленьку дівчинку-служницю, принц передав дружині: «Який поганий день ви вибрали для миття голови! Невже тепер увесь вечір я маю нудитися?»

«Зазвичай пані миє голову, коли вас немає вдома, — співчутливо зітхаючи, відповіла Тайфу, — але останнім часом вона не могла цього зробити, а потім з’ясувала, що до кінця місяця тільки сьогоднішній день сприятливий. А оскільки наступні дев’ятий і десятий місяці для цього також не годяться, то я допомогла їй помити голову».

Маленький син уже вже спав, а служниці сиділи коло нього. Принц, не знаючи, чим зайнятися, тинявся по будинку і раптом помітив у західній частині флігеля незнайому дівчинку-служницю і взявся підглядати за нею, здогадуючись, що вона одна з новоприбулих. У щілині між перегородками він побачив на відстані десь одного сяку ширму. За ширмою з-під піднятого полотнища переносної завіси визирав край рукава. Судячи по рукаву, за завісою сиділа жінка, одягнена в яскраве спіднє вбрання кольору айстри з накинутим на нього верхнім вбранням кольору «омінаесі»{271}. Одна стулка ширми була складена, і жінку було добре видно. «Напевне, новенька, досить гарна служниця», — подумав принц і уявив собі, як, тихенько розсунувши перегородки, зайде до неї нечутними кроками, ніким не помічений.

У чарівному внутрішньому садку, оточеному з усіх боків галереями, буйно цвіли, сплітаючись одна з одною, осінні квіти, на березі струмка лежали великі камені з вишуканими обрисами. Дівчина, сидячи біля галереї, милувалася садом. Відсунувши перегородку, принц зазирнув за ширму. Дівчина підвелася, подумавши, що прийшла якась служниця. Вона й гадки не мала, що це міг бути принц Ніоу. Вона була така гарна, що, як зажди, піддавшись спокусі, принц смикнув її за край одягу, а потім, засунувши за собою перегородку, влаштувався між двома ширмами.

Запідозривши щось недобре, дівчина прикрила обличчя віялом і боязко озирнулася. Заворожений її красою, принц схопив руку, що стискала віяло, і запитав: «Хто ви? Як вас звати?»

Дівчина розгубилася. Нежданий гість ховався за ширмою, і, не побачивши його обличчя, вона не могла вгадати, хто він. Невже той Каору, який давно зацікавився нею? Про це могли свідчити сильні пахощі його вбрання. Ще ніколи вона не була в такому скрутному становищі, як зараз.

Та саме тоді увійшла її годувальниця, яка звернула увагу на те, що в покоях Нака-но кімі відбувається щось дивне.

«Що сталося? Невже якесь зухвальство?» — обурилася вона, але принц нітрохи не розгубився. Не втрачаючи свого вродженого красномовства, він навіть під час раптової зустрічі довго говорив про те про се, а коли зовсім стемніло, сказав: «Я не відпущу вас, поки не назвете свого імені», — і сміливо ліг поруч. Годувальниця, здогадавшись, що непрошений гість — принц Ніоу, оніміла від страху.

«Пані незабаром повернеться до себе», — подали голос служниці, запалюючи ліхтарі під краєм покрівлі. Було чути, як усюди, крім покоїв Нака-но кімі, опускалися ґратчасті вікна.

Дівчину поселили в найдальшій частині флігеля, де не було нічого, крім двох високих шафок і зачохлених ширм, розставлених навмання. І тільки відкритий прохід до інших приміщень свідчив, що тут хтось живе. Опускаючи ґратчасте вікно, сюди зайшла Укон, дочка Тайфу, одна із служниць Нака-но кімі.

«О, як тут темно! — здивувалася вона. — Невже ви ще й світильника не запалювали? Виходить, що я поквапилася опустити вікно. Так можна і заблукати в темряві». І, наче на зло принцові, вона знову підняла вікно. А годувальниця, як жінка рішучої вдачі, швидко збагнула скрутне становище і, покликавши Укон, сказала: «Послухайте, тут у нас відбувається щось дивне.