Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
Дощ тим часом сіявся усе рясніше, і небо зовсім потемніло. Здалека долинали грубі голоси сторожів, які робили нічний обхід: «З південно-східної сторони будинку небезпечно обвалена стіна...Якщо вже ви заїхали каретою, то мали б і ворота замкнути... Чим зайнятий ескорт?»
Каору прислухався до їхнього перегукування з подивом і водночас з неприязню.
«На переправі Сано навіть дому нема, де б сховатись я міг...»{282} — промимрив він, сівши на галерею цього провінційного на вигляд будинку. —
Певно, тому, що буйним хмелем
Поросли двері хатини,
Чекаю під нею,
Промоклий до нитки,
А зі стріхи невпинно ллється вода»{283}.
Мабуть, вельми дивувалися убогі жителі східних провінцій, коли вітер доносив до них незвичні пахощі від рукавів Каору, з яких він струшував краплі дощу.
Оскільки не було підстав відмовити гостеві, то служниці приготували йому сидіння-подушку у передньому південному покої і впустили туди. Дівчина довго не виходила, аж поки служниці не наполягли. Розсувні дверцята між молодятами були трохи прочиненими.
«Яку недоречну перегородку зробив місцевий тесля! Я ще ніколи не сидів перед чимось подібним», — дорікнув Каору і, бозна-як проникнувши всередину, заговорив про свої почуття, ні словом не згадавши про те, що бачив у дівчині живе втілення покійної Ооїґімі.
«Одного разу зовсім несподівано я побачив вас в Удзі крізь щілину у перегородці, — казав Каору, — й відтоді не можу забути. Напевне, така доля мені судилася з попереднього народження. Сам не збагну, чому так закохався...»
Краса дівчини навіть перевершувала його сподівання. Здавалося, що до світанку недалеко, але півні чомусь ще не співали. З боку великої дороги десь поблизу долинали сиплі голоси мандрівних торговців, що вигукували назви якихось невідомих йому товарів. «Напевне, у досвітній імлі вони з кошиками на головах схожі на страшних демонів», — думав він, прислухаючись до їхніх криків. Усе це було незвичним для нього і надавало його нічному перебуванню в оселі, оброслій полином, своєрідної чарівності, якої раніше він ніколи не відчував.
Невдовзі знову почулися голоси сторожів. Відчинивши ворота, вони розійшлися по покоях, щоб лягти спати. Покликавши слугу, Каору велів подати карету до бічних дверей, а потім, узявши дівчину на руки, сів разом з нею у карету. Вражені такою несподіванкою, злякані служниці забідкалися: «Як так можна? Яка негідна поведінка! Адже зараз дев’ятий місяць!{284}»
Монахиня Бен також була здивована таким несподіваним поворотом подій, але, співчуваючи дівчині, постаралася заспокоїти служниць: «Пан Каору знає, що робить. Тож не варто так перейматися. А крім того, зміна пори року відбудеться тільки завтра». А сталося все це на тринадцятий день дев’ятого місяця.
«Мабуть, я затримаюся у столиці, — сказала монахиня Каору. — Мені треба провідати дружину принца Ніоу. Адже вона образиться, якщо я поїду, не побачившись з нею».
Однак Каору не хотів, щоб Нака-но кімі відразу дізналася про сьогоднішню подію, і почав умовляти монахиню їхати з ними: «Ви зможете спокутувати свою провину перед Нака-но кімі пізніше. А нам не обійтися без провідника...»
«Одна з вас має поїхати з нами», — додав він, і разом з монахинею у карету сіла Дзідзю — молода служниця дівчини. А годувальниця і дівчинка-служниця, що супроводжували монахиню до столиці, мусили залишитися, не встигнувши оговтатися від несподіванки.
«Чи далеко ми їдемо? » — гадала дівчина, а виявилося, що вони їхали в Удзі. Каору заздалегідь подбав про заміну биків у дорозі. Коли, проїхавши долину річки Камо, подорожні добралися до монастиря Хосьодзі, почало світати. Молода служниця Дзідзю, побачивши у тьмяному світлі обличчя Каору, завмерла від захоплення і, забувши про пристойність, безсоромно милувалася ним, а в той час її господиня лежала ницьма наче у нестямі.
«Тутешня кам’яниста дорога дуже неприємна», — сказав Каору і, взявши дівчину на руки, притиснув до грудей. Крізь вузьке довге полотнище з тонкого шовку, що розділяло карету на дві частини, просочувалося проміння вранішнього сонця, і монахиня, соромлячись своєї зовнішності, згадувала, як колись хотіла ось так супроводжувати Ооїґімі, й тепер, жалкуючи, що на старість утяглася у таку несподівану пригоду, не могла стриматися і з жалюгідною гримасою на обличчі заплакала. «Ще цього не вистачало, — подумала Дзідзю, яка взагалі вважала недоречною участь монахині в заручинах та ще й зі сльозами на очах. — Взагалі старі люди завжди плаксиві!» — підсумувала вона, як будь-хто на її місці.
Хоча Каору, тримаючи на руках дівчину, не відчував розчарування, але, поглядаючи на знайомі краєвиди, болісно згадував Ооїґімі, і що глибше в гори проїжджала карета, то, здавалося, щільнішим ставала імла перед очима. Каору сидів у задумі й не відразу помітив, що його довгі рукава вихопилися назовні й, промокнувши від річкового туману, набули сірого відтінку, але коли карета стала підніматися крутим схилом угору, він утягнув їх усередину.
«Як перед собою
Бачу її{285} живу подобу,
То на мої рукава
Чомусь лягає рясно
Вранішня роса», —
мимоволі промовив сам до себе Каору, і рукава старої монахині відразу промокли до нитки, вкрай обуривши Дзідзю, бо їй здалося, що стара монахиня наче навмисно хотіла зіпсувати майбутній радісний день. Почувши приглушене схлипування монахині, Каору також крадькома заплакав, але, співчуваючи дівчині, сказав: «Коли згадую, скільки разів протягом багатьох років я їздив туди-сюди цією дорогою, то мимоволі проймаюся глибокими почуттями. Встаньте і подивіться на гори. Вони сьогодні особливо прекрасні. Хіба можна весь час мовчати?» Він змусив дівчину підвестися, і вона, граціозно прикривши обличчя віялом, несміливо визирнула з вікна карети. Своїм профілем вона разюче скидалася на Ооїґімі, але викликала в Каору побоювання надмірною м’якістю характеру. «Ооїґімі була ніжна, як мала дитина, але вирізнялася дивовижно твердою волею», — згадав Каору, зітхаючи, сповнений невиліковного смутку.
Прибувши в Удзі, Каору запитував себе: «Чи живе тут душа покійної і чи дивиться на мене? Що ж, нехай побачить, заради кого я заблукав сюди». Спустившись з карети, він з поваги до пам’яті Ооїґімі тримався на відстані від дівчини, яка всю дорогу зітхала, думаючи про матір, але, заворожена його красою і ласкавими словами, врешті-решт заспокоїлась і також зійшла на землю.
Монахиня Бен наполягла, щоб її висадили не перед головною частиною будинку, а коло галереї — така церемонність, на думку Каору, була зайвою, бо ця оселя не призначалася для дочки пані Цюдзьо. Як бувало завжди, коли приїжджав Каору, до будинку прибули люди з його найближчого маєтку. Невдовзі з покоїв монахині принесли страви для дівчини. Після диких заростей, крізь які пролягала їхня дорога, ця садиба здавалася їй особливо привабливою. Милуючись будинком, збудованим наче навмисне так, щоб якнайкраще вписатися в красу річки і гірських схилів, дівчина відчувала, як розвіявся дотеперішній морок в її душі. Однак, як і раніше, її мучили сумніви. «Що чекає мене попереду?» — запитувала вона себе, сповнена тривоги.
А тим часом Каору послав листа матері й дружині: «Недавно я замовив прикраси для вівтаря Будди, а оскільки день сьогодні сприятливий, то вирішив навідатися в Удзі, щоб самому все перевірити. На жаль, я не почуваюся
