Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

треба разом зробити так, щоб ніхто інший про гостя не дізнався». Вони удвох впустили принца у покої Укіфуне, але його мокрий від снігу одяг так сильно пахнув, що, злякавшись, що у решти служниць виникнуть підозри, постаралися всіх переконати, ніби знову приїхав Каору.

Оскільки принц волів краще взагалі сюди не приїжджати, ніж повертатися назад ще вдосвіта, а залишатися у будинку до ранку було небезпечно, то він доручив Токікаті підшукати який-небудь будиночок на протилежному березі річки. Той, виконавши доручення, пізно вночі доповів, що будинок готовий до прийому гостей.

Коли розбудили Укон, вона, не тямлячись від страху, лише тремтіла, немов нерозумне дитя, яке загралося у сніжки. Але не встигла вона спитати: «Що таке?» — як принц підхопив Укіфуне на руки й вийшов. Залишившись вдома, Укон послала за господинею служницю Дзідзю.

Коли принц посадив Укіфуне в один із тих маленьких човнів, на які дівчина колись дивилася з ранку до вечора, думаючи про їхню ненадійність, вона із завмиранням серця уявляла собі, ніби хвилі несуть її до якогось далекого, невідомого берега, а він, притиснувши її до себе, геть перелякану, замилувано дивився на чарівне обличчя.

На досвітнє небо виплив місяць і осяяв чисту водну гладінь. «Мандариновий острів», — сказав човняр, на короткий час зупинивши човен жердиною, щоб принц побачив його, схожого на величезну скелю, вкриту вічнозеленими деревами із густим і розлогим гіллям.

«Ви тільки подивіться! — вигукнув принц. — Це всього-на-всього дерева, а їхня зелень живе тисячоліттями...

Хоч би скільки

Років минуло,

Не порушу я клятви,

Що даю вам біля

Острова мандаринів».

«Яка дивна подорож!» — подумала дівчина.

«Навіть якщо вічно

Зеленим буде

Острів мандаринів,

Невідомо, куди несуся я,

Мов човен на волі хвиль{298}», —

відповіла Укіфуне. Принц був у захваті, бо у цю мить для нього на цілому світі не існувало привабливішої за неї жінки.

Причаливши до протилежного берега, вони вийшли з човна. Не бажаючи, щоб до Укіфуне торкалися чужі руки, він сам виніс її і, підтримуваний супутниками, увійшов до будинку. «Хто ця жінка, заради якої пан зовсім забув про пристойність?» — дивувалася челядь. Будинок, куди привів принца Токіката, був непоказним і тимчасовим та стояв на землі його дядька, намісника провінції Інаба.

У покоях не вистачало багатьох домашніх речей. Грубі плетені ширми, яких принц ніколи раніше і не бачив, не заважали вітрові вільно гуляти повсюди, а коло огорожі біліли плями нерозталого снігу, але невдовзі небо потемніло і з нього посипалися сніжинки. Коли ж нарешті сонце пробилося крізь хмари і в його промінні заблищали бурульки на піддашші, дівчина здалася принцові ще чарівнішою. Він був одягнений вельми просто, щоб по дорозі не привертати до себе зайвих поглядів, а вона залишилася, як була, у спідньому одязі, крізь який проглядав її тонкий стан, і, соромлячись його погляду, марно намагалась сховатися. Втім, турбувалася вона дарма, бо кілька шарів суцільно білого м’якого шовкового вбрання надавали їй набагато граціознішого вигляду, ніж міг би надати різнобарвний одяг. Враження принца було навдивовижу сильним ще й тому, що жодна із знайомих йому жінок не поставала перед ним у такому відвертому вигляді.

Дзідзю також була досить миловидною молодою особою. «Невже і вона про все знає?» — зніяковіла Укіфуне, побачивши її поряд із собою. Принц лише запитав: «А це ж хто?» — і застеріг: «Імені мого нікому не відкривай».

Дзідзю лестила його довіра. А тим часом сторож, як доглядач оселі, узявши собі у голову, що головним гостем є Токіката, заходився йому по-всякому догоджати, а той, розташувавшись у суміжному з принцом покої, гордовито його слухав. Знизивши голос і улесливо кланяючись, сторож намагався втягнути Токікату у розмову, але той всіляко ухилявся від відповідей. «Ворожбит провістив мені таке страшне нещастя, що я мусив покинути столицю, — казав він. — Тож я вас прошу заради мого порятунку не пускати сюди нікого».

Таким чином принц дістав нагоду подалі від людських очей цілий день насолоджуватися товариством своєї коханої. Лише одна думка затьмарювала його радість, що, мабуть, так само вона зустрічалася з Каору, і тоді з ревнощів принц обсипав дівчину докорами. До того ж він розповідав їй про те, наскільки Каору відданий своїй дружині, Другій принцесі, але ні словом не обмовився, негідний, про підслухані слова пісні, які випадково зірвалися з уст Каору.

Увечері Токіката приніс їм від сторожа їжу і воду для вмивання. «Бажано, щоб таких шанованих гостей, як ми, ніхто не турбував...» — грайливо попередив принц. Дзідзю, особа молода й легковажна, ще ніколи не почувалася краще. Задоволена таким поворотом подій, вона цілісінький день провела з Токікатою.

А тим часом снігу нападало стільки, що, дивлячись туди, де на протилежному березі річки стояв будинок Укіфуне, крізь прогалини у тумані можна було побачити лише верхів’я дерев. Схили гір, немов дзеркала, виблискували у променях вечірнього сонця, і, милуючись ними, принц із драматичними подробицями розповідав дівчині про те, з якими труднощами зіткнувся по дорозі до неї.

«Крізь сніги у горах

І замерзлим берегом

Я вперто пробивався,

Засліплений коханням,

Але не заблукав в дорозі.

Хоч маю я коня...»{299} — накидав він на аркуші паперу, попросивши принести йому туші.

«Кружляючи понад землею,

На берег лягають сніжинки,

Щоб там замерзнути,

А я, здається, десь посередині

Зовсім розтану», —

написала дівчина і стерла, коли він дорікнув їй за оце «десь посередині{300}». «Справді, навіщо я так написала?» — зніяковіла дівчина і порвала папір. Принц був вельми чарівним, особливо, коли не шкодував ні слів, ні поглядів, щоб полонити чиєсь серце.

Під тим приводом, що нібито йому приписали дводенне постування, принц не поїхав і наступного дня, тож закохані, не боячись свідків, сповна віддавалися своїм почуттям, усе тісніше прив’язуючись одне до одного. Укон, вдавшись до хитрощів, зуміла переправити Укіфуне дещо з нового одягу. Цього дня Дзідзю розчесала дівчині волосся і допомогла переодягнутися у темно-фіолетовий спідній одяг, який добре поєднувався з верхнім кольору «червона слива» з тканим візерунком. Сама вона також причепурилася: замість старої темної спідниці на ній була нова — яскрава і витончена. Жартома принц велів Укіфуне надягти її, коли вона збиралася подавати йому воду для вмивання.

«Перша принцеса{301} з радістю прийняла б на службу до себе таку чарівну особу, — думав він, милуючись Укіфуне. — У неї чимало благородних жінок, але такої красуні серед них, напевне, немає».

День минув у різноманітних розвагах, які могли б здатися неприйнятні для стороннього ока. Принц не переставав повторювати, що хотів би потайки перевезти її кудись інде й заховати від людей. Він вимагав, щоб вона заприсяглася більше не зустрічатися з Каору, а вона тільки мовчки плакала, відчуваючи, що неспроможна виконати такої обіцянки. Дивлячись на Укіфуне, принц страждав від ревнощів: «Невже навіть тепер вона не може забути його?» Він то плакав, то докоряв їй. Було зовсім ще темно, коли вони вирушили у зворотну дорогу. Як і минулого разу, принц сам поніс