Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

«Не думаю, щоб хто-небудь інший ставився до вас краще за мене, — казав він. — Хоч тепер ви нарешті це зрозуміли?»

Зітхнувши, Укіфуне схилила голову. Видно було, що вона не могла з ним не погодитися. Відчинивши бічні двері, Укон впустила їх усередину, але принцові з розбитим серцем довелося відразу ж повертатися у столицю.

Як завжди у таких випадках, він спочатку поїхав до будинку на Другій лінії. Там дуже скоро він став почуватися так погано, що відмовився від їжі і з кожним днем все більше бліднув і худнув. За короткий час він так змінився, що навіть в Імператорському палаці занепокоїлися його здоров’ям. У будинок на Другій лінії постійно приходили схвильовані його станом відвідувачі, і він не міг навіть написати докладного листа Укіфуне.

А тим часом в Удзі повернулася та набридлива годувальниця, яка нещодавно їздила допомагати дочці при пологах, тому Укіфуне не могла спокійно читати навіть короткі записки від принца. Водночас пані Цюдзьо, незадоволена життям дочки в убогій гірській оселі, зраділа, дізнавшись якось, що Каору має намір таємно перевезти її у столицю. Видно, сподіваючись, що тепер становище її дочки поліпшиться, вона послала від себе в Удзі кількох миловидних жінок і дівчаток-служниць.

Усе це, звісно, не було для Укіфуне чимось новим, адже вона сама раніше чекала того дня, коли Каору перевезе її у столицю, але тепер, згадуючи несамовиту закоханість принца, його докори і клятви, впадала у відчай. Навіть якщо їй вдавалося на мить задрімати, вона прокидалась і здригалася від страху, побачивши його образ уві сні.

Останнім часом безупинно падав дощ, і принц Ніоу, примирившись з тим, що не зможе відвідати дівчину в Удзі, лише нарікав на обмеження, які ставить йому батьківська любов. Тож одного разу, після нескінченних роздумів, він написав їй:

«За вами так сумую,

Що крізь сльози не бачу хмар,

Які над вашою оселею пливуть.

А сьогодні навіть небо

Перед очима почорніло».

Знаки, які принц накреслив недбало, ніби довірившись пензлику, вражали особливою витонченістю. Тож не дивно, що молода і недосвідчена дівчина не лишалася байдужою до такого пристрасного вияву почуттів. Проте вона не могла забути і Каору, з яким уперше пов’язалася любовною клятвою і до якого сповнювалася все більшою довірою, відкриваючи для себе все нові його чесноти. «Як я житиму, якщо, довідавшись про таку мою негідну поведінку, Каору відвернеться від мене? — питала вона себе. — І чи маю я право засмучувати матір, яка не може дочекатися мого переїзду до столиці? Крім того, як кажуть люди, принц занадто мінливий у своїх почуттях. І навіть якщо зараз він палко любить мене і перевезе потайки до столиці, то як поставиться до цього Нака-но кімі з дому на Другій лінії? Все таємне, як правило, стає явним у нашому світі, ось і принц розшукав мене, хоча нас пов’язувала тільки одна-єдина випадкова зустріч у сутінках. А тим паче тепер...»

І саме тоді, коли вона дорікала собі за свою помилку, прийшов лист і від Каору. Дівчині було дуже неприємно переглядати ці два листи разом, а тому вона взяла довший і почала читати. Дзідзю та Укон багатозначно переглянулися — мовляв, відразу видно, до кого її серце горнеться.

«У цьому нема нічого дивного, — зауважила Дзідзю. — Я вважала, що краса Каору ні з ким незрівнянна, але з’явився ще один красень, ще миліший, який вміє і сміятися, й жартувати. Якби мені випало вибирати одного з них, я віддала б перевагу принцові. Я готова була б піти на службу до Імператриці-дружині тільки для того, щоб частіше бачити його».

«О, яка ви смілива! — озвалася Укон. — А як на мене, то ніхто не може перевершити Каору. Я не хочу з вами сперечатися, хто з них гарніший, але добрим серцем і душевними чеснотами йому нема рівних. Як видно, наша господиня потрапила у вельми скрутне становище. Цікаво, чим усе це скінчиться?» Укон була дуже задоволена тим, що знайшла собі нарешті співрозмовницю, з якою могла поділитися своїми роздумами.

А от Каору у своєму листі написав: «Я постійно думаю про Вас, але вибачте, що вже так довго не давав про себе знати... Я був би щасливий хоч іноді отримувати Ваші листи. Сподіваюся, Ви не думаєте, що я забув про Вас...». Наприкінці ж було дописано:

«Як живеться Вам

Біля повноводної річки Удзі

У пору тривалих дощів,

Коли ні на мить не ясніє

Над Вами похмуре небо?

«В журбі встаю, в печалі засинаю{302}...».

Написаний на аркуші білого паперу, лист мав вигляд скоріше ділового, а не любовного. Хоча почерк Каору не вирізнявся витонченістю, але свідчив про благородство його автора. Лист принца був набагато довший і згорнутий як любовний. Словом, обидва листи були примітні кожний по-своєму.

«Напишіть відповідь спочатку принцові, — порадили служниці, — поки ніхто не бачить».

«Сьогодні я зовсім не можу писати...» — зніяковіла Укіфуне і недбало накидала на аркуші паперу:

«Недарма це селище

Називається Удзі.

У ньому горя давно

Спізнала я стільки,

Що жити тепер уже несила».

Дуже часто дівчина плакала, розглядаючи принцові малюнки. «Він усе одно скоро забуде мене», — переконувала вона себе, але від самої думки, що їй доведеться жити десь інде, куди принц уже не зможе приїжджати, впадала у розпач.

«О, як хотіла б я 

Над гірською вершиною

Хмарою темною стати,

А не безцільно

У світі поневірятись!

Та як мене не стане, я Вас більше не побачу...» — написала вона, і, читаючи її листа, принц ридав. «А все-таки вона любить мене», — здогадувався він, уявляючи собі її засмучену постать.

А тим часом Каору, який славився у світі своєю доброчесністю, також читав листа, надісланого з Удзі і, з її образом перед очима, страждав від жалю і любові. Дівчина відповіла йому так:

«Від дощу{303}, що відчуває

Смуток у душі моїй

І не вгаває ні на мить,

У мене обважніли рукави,

Немов намочені у річці Удзі».

Від написаних її рукою рядків Каору довго не міг відірвати очей.

Якось, розмовляючи з дружиною, Другою принцесою, Каору, ніби між іншим, сказав: «Досі щоб не ображати ваших почуттів, я не смів розповідати вам, що вже давно знаю одну жінку, яку мені довелося поселити у глушині, і що з жалю до неї я збираюся перевезти її до столиці. Адже ви знаєте, що у своїх прагненнях я ніколи не був схожим на інших людей і навіть уважав, що проживу одинаком. Однак тепер, одружившись з вами, я вже не відмовляюся від світу і, щоб не брати на себе гріха, не можу покинути цю нещасну напризволяще».

«А що саме може мене занепокоїти?» — спитала принцеса.

«Ну, скажімо, знайдуться люди, які постараються злими язиками очорнити мене в очах Імператора. Хоча становище цієї жінки таке низьке, що вона й не може стати причиною пересудів», — відповів Каору.

Врешті-решт Каору все-таки вирішив перевезти Укіфуне у раніше збудовану оселю, але остаточне її опорядження — обклеювання перегородок і вибір меблів,