Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

Що стосується Каору, то цього разу він був особливо привітний і з почуттям глибокої любові пояснював їй, не втомлюючи подробицями, чому так довго не приїжджав. О ні, він їй не клявся безупинно у любові, а лише тонко натякав на те, як важко терпіти розлуку, причому робив це так проникливо, що його натяки справляли сильніше враження, ніж багатослів’я зізнань. Крім того, що він був вродливий, він ще й, як ніхто інший, викликав безмежну довіру.

«А що, як Каору випадково про все дізнається? — думала Укіфуне. — Щось страшніше годі собі й уявити... О ні, я в жодному разі не маю права піддаватися спокусі й вірити у дивовижну пристрасть принца. Адже він може мене розлюбити і залишити напризволяще...» «Здається, немов за час розлуки вона подорослішала, — думав Каору, дивлячись на неї. — Зрештою, у цьому нема нічого дивного. Бо коли залишаєшся наодинці, часу для роздумів стає більше, ніж достатньо». Почуваючись винуватим, він розмовляв з нею сьогодні особливо ласкаво.

«Будинок, про який я вам уже казав, загалом готовий. Я був там на днях. Він також розташований біля річки, але не такої бурхливої. У саду ростуть красиві квіти. Та й до Третьої лінії звідти недалеко. Коли ви переїдете туди, нам вже не доведеться так надовго розлучатися, як тепер. Якщо ніщо не завадить, я перевезу вас навесні».

«Але ж і принц у вчорашньому листі писав, що підготував для мене затишну оселю, — згадала дівчина, відчувши, як защеміло серце. — І навряд чи він знає про наміри Каору... Ні, я не можу піддаватися принцові...» — думала вона, але його чарівний образ незворушно стояв перед нею. «О, яка ж нещасна доля випала мені!» — зітхнула вона зі сльозами на очах.

«Та що це з вами? — допитувався Каору. — Минулого разу я так радів вашій розсудливості. Невже за ці дні хтось обмовив мене? Подумайте самі, хіба я пускався б у таку небезпечну подорож, якби не любив вас? Адже у моєму становищі це дуже непросто...»

А тим часом над гірськими вершинами виплив місяць-молодик. Вийшовши на галерею, Каору задумливо поглядав на небо. І він, і його кохана були засмучені: чоловік згадував покійну Ооїґімі, а жінка, як завжди, з тривогою вдивлялася у майбутнє. Гори тонули в імлі, на далекій холодній річковій обмілині видніли стрункі силуети чапель. Ще далі біля мосту Удзі вгору і вниз по річці снували навантажені хмизом човни, створюючи картину, яку ніде інде не можна було побачити. Каору роздивлявся навколо, і перед його очима виринали образи минулого. Ніч була така прекрасна, що хоч би яка жінка зараз опинилась поруч з ним, в його душі неодмінно запалало б кохання до неї. А тим паче, коли, як тепер, та жінка була живою подобою покійної Ооїґімі, його незабутнього кохання. Він тішився тим, як крок за кроком вона все глибше розуміла стосунки між чоловіком і жінкою, набиралася столичних манер і ще більше вабила його до себе. Але помітивши, що дівчина готова от-от заплакати, Каору, щоб заспокоїти її, сказав:

«Нас доля пов’язала,

Міцно і надовго,

Як міст річки Удзі береги,

Тож за майбутнє

Не переживайте.

Потім ви зрозумієте, яка правдива моя любов до вас».

«Скрізь на мості

Через річку Удзі

Видно прогалини.

Тож хіба можу я повірити

В його міцність і тривалість?» —

відповіла дівчина. Ніколи ще Каору не було так важко від’їжджати, як сьогодні, і хоч він мав намір залишитися в Удзі ще на кілька днів, але передумав, побоюючись неминучих пересудів. Втішаючи себе сподіваннями, що чекати залишалося недовго, коли нарешті вдасться влаштувати її десь поблизу у столиці, він виїхав на світанку. «Як подорослішала вона за цей час», — з тугою, зітхаючи, думав він.

Приблизно десятого дня другого місяця в Імператорському палаці відбулося поетичне змагання, в якому взяли участь і принц Ніоу і Каору. Відбувся концерт, на якому виконувались мелодії, що відповідали порі року, а принц викликав загальне захоплення чудовим виконанням пісні «Гілка сливи». Його перевага над іншими учасниками була очевидною. Шкодили йому лише сумнівні пристрасті.

Раптом пішов сніг, подув вітер. Вимушені припинити концерт, придворні перебралися у службові покої принца Ніоу, де він почастував гостей вишуканими стравами, а сам приліг відпочити. Каору, маючи намір з ким-небудь поспілкуватись, вийшов на галерею. Вкривши землю, сніг примарно мерехтів у зоряному сяйві, а вбрання Каору поширювало навколо такі солодкі пахощі, що на думку спадали старовинні рядки: «Весняна ніч безсила... сховати їхній казковий аромат!..»{295}

«Мабуть, мене чекаючи...»{296} — прошепотів він, і в його вустах ці знайомі всім слова набули особливої глибини і значущості.

«Але чому саме цю пісню він згадав?..» — здригнувшись, подумав принц. Він удавав, що спить, проте його серце сильно забилося. «Виходить, що і Каору пов’язує з нею зовсім не скороминуща примха, — досадував він. — Зрештою, хіба ніхто, крім мене, не може мріяти, щоб вона для нього «зняла своє вбрання і долі постелила»{297}. Як усе це прикро! Але чому я вирішив, що вона саме мені віддасть свою любов?»

Наступного ранку, коли сад уже лежав під снігом, придворні зібралися у найвищих покоях, щоб перед Імператором прочитати складені вчора вірші. Прийшов сюди і принц Ніоу, який останнім часом променився особливою красою. А Каору, — може, тому, що був двома чи трьома роками старший, — здавався просто зразком благородного чоловіка. Недарма у світі вважали, що Імператор не помилився, вибравши його своїм зятем. Глибокий знавець тодішніх наук, він умів успішно спрямувати їх на користь держави і у цьому, напевне, не мав собі рівних.

Скінчивши читати вірші, гості розійшлися. Хоча визнаний найкращим вірш принца Ніоу багато хто захоплено повторював уголос, сам він залишився байдужим до похвал. «Яким безтурботним треба бути, щоб складати такі дрібниці...» — дивувався він, думками линучи до дівчини в Удзі.

Напередодні ввечері поведінка Каору так сильно занепокоїла принца, що він всупереч усім труднощам усе-таки вибрався в Удзі. Якщо у столиці лежали тільки останні сніжинки, то дороги щодалі в гори були завалені снігом. Вузька безлюдна стежка, якою вони пробиралися, була такою крутою, що супутники принца мало не плакали від передчуття небезпеки. Провідник принца, Дайнайкі, який мав звання сікібу-но сьо і вважався у світі досить поважною особою, мав особливо кумедний вигляд у підкачаних шароварах.

Хоча принц заздалегідь сповістив у гірську оселю в Удзі про свій приїзд, там сумнівалися, що він прибуде у такий снігопад. Однак пізно вночі дівчинка-служниця повідомила Укон про те, що принц таки приїхав. Звичайно, Укіфуне була вражена настільки переконливим свідченням його відданості. А от Укон, змучена болісними сумнівами про долю Укіфуне, тієї ночі, видно, зовсім забула про обережність. Відмовити принцові вона не могла, а тому, довірившись одній розсудливій молодій служниці, яка також була віддана Укіфуне, сказала: «Дуже складна справа! Нам