Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

тут розпоряджаються охорона, яка виконує вказівки самого пана Каору. Пані вельми засмучена, що принцові доведеться повернутися без побачення з нею, але іншої ради немає. Ой, у мене просто серце крається, коли бачу, як вона страждає. Але сьогодні тут така численна охорона, тож буде непереливки, якщо вас побачать. Передайте вашому панові, що ми все підготуємо до наміченого дня, але тепер ця нестерпна годувальниця ні вдень, ні вночі не спус­кає з нас очей».

«Але ж ви знаєте, яка важка і небезпечна ця гірська дорога, — заперечив Токіката. — Я просто не посмію сказати панові, що він пробирався сюди даремно. Ходімо до нього разом, самі розкажете йому всі подробиці».

«Ой ні, я не можу». І поки вони сперечалися, надворі зо­всім стемніло.

Принц, все ще сидячи верхи на коні, чекав неподалік від огорожі. Раз у раз звідкись вискакували собаки і заповнювали повітря несамовитим гавкотом. Нечислений супровід принца тремтів від страху, побоюючись того, що не зможе захистити свого пана від нападу якого-небудь негідника.

«Ну, ходіть швидше!» — майже силоміць тягнув Токіката за собою Дзідзю. Вона була дуже гарна з розпущеним довгим волоссям. Токіката хотів посадити її на коня, але вона відмовилася, і пішла пішки, притримуючи поділ довгого одягу. Він віддав жінці свої черевики, а сам скористався грубим взуттям слуги. Розмовляти прямо на дорозі було незручно, тому Токіката, вибравши затишну місцину під огорожею навколо хатини дроворуба, зарослої хмелем, розстелив там попону і допоміг принцу спішитися. «В якому жалюгідному стані я опинився! Невже, спіткнувшись на дорозі любові, я змарную своє життя?» — подумав він і заридав. А ще більше переживала за нього жаліслива Дзідзю. Принц мав такий нещасний вигляд, що над ним зглянувся б навіть заклятий ворог, якби з’явився перед ним в образі злого демона.

«Невже я не можу сказати їй хоча б одного слова? — насилу опанувавши себе, спитав принц. — Що ж сталося останнім часом? Може, служниці обмовили мене?»

Докладно розповівши про останні події, Дзідзю попросила: «Повідомте мені заздалегідь, якого дня ви заберете пані, але так, щоб ніхто інший не дізнався. Я бачу, як ви сильно любите її, і життя не пошкодую, щоб допомогти вам».

Побоюючись людських очей, принц більше не міг залишатися в Удзі, хоча дуже хотів поскаржитися Укіфуне. Була вже пізня ніч. Собаки гавкали все завзятіше, і марно намагалися слуги принца відігнати їх. Раптом задзвеніла тятива лука і пролунав грубий голос охорони: «Бережись вогню!..» Треба було поспішати додому. Неможливо виразити словами сум’яття, яке заволоділо душею принца.

«Куди мені податися

Щоб зникнути зі світу

Тепер, коли вертаюся дорогою,

Хмарами білими оповитою,

Засліплений сльозами?..

Вам також треба поспішати...» — зітхаючи, сказав він Дзідзю.

Ніщо не могло зрівнятися з його красою та з пахощами промоклого від нічної роси вбрання. Обливаючись сльозами, Дзідзю повернулася в будинок.

Коли, вже знаючи від Укон, що принца не підпустили до будинку, Укіфуне, лежачи у глибокому відчаї, вислухала розповідь Дзідзю, що було далі, то не сказала ні слова, але здавалося, що її узголів’я ось-ось попливе, підхоплене потоком сліз. «Що подумають про це служниці?» — бідкалася вона, але не могла стриматися. Наступного ранку Укіфуне довго не вставала, соромлячись своїх розпухлих, почервонілих очей. Нарешті, зав’язавши пояс, вона сіла і взяла в руки сутру. «Не вважай гріхом те, що я хочу піти зі світу раніше своєї матері», — молила вона Будду. Потім, діставши малюнки принца, вона почала розглядати їх, згадуючи, що він говорив колись, сидячи навпроти неї, і тоді перед її очима виникали його чарівне обличчя й рука, що тримала пензлик. «О, якщо б я могла обмінятися з ним хоч одним словом учора ввечері, — думала вона. — Може, тепер мені було б легше...» Водночас вона почувалася винуватою і перед Каору, який постійно обіцяв їй пристойне становище у світі.

«Напевне, знайдуться люди, які осудять мою поведінку, — уявила вона собі, — але хіба краще, якщо я стану загальним посміховиськом?

Навіть якщо я зникну

І з цього світу піду,

Не стерпівши своєї муки,

То й тоді від злого поголосу

Сховатися не зможу».

Вона сумувала за матір’ю і навіть за ненависними зведеними братами і сестрами, про яких зазвичай і не згадувала. Думала вона і про Нака-но кімі з Другої лінії. З багатьма людьми вона хотіла побачитися ще хоч раз... Служниці цілими днями фарбували тканини і говорили тільки про майбутній переїзд, але Укіфуне не слухала їх. Вночі вона лежала без сну, обдумуючи, яким чином можна піти з дому непоміченою, і ледь не втрачала розум з відчаю. Коли світало, вона мимоволі переводила погляд у напрямку річки, а в душі виникало передчуття близького кінця — ще ближчого, ніж у тварини, яку ведуть до різниці.

Від принца прийшов лист, повний докорів, а вона не могла навіть написати відповіді, бо побоювалася, що хто-небудь це помітить.

«Якщо зі світу

Я піду, своїх останків

Навіть не лишивши,

Де знайдете могилу,

До якої докори звертатимете?» —

от і все, що вона відповіла. Вона хотіла, щоб і Каору дізнався про почуття, які зараз тривожили її душу, але не сміла йому написати, щоб вони потім, як близькі друзі, не порівнювали її останніх листів. Ні, хай краще ніхто не знає, що з нею сталося.

Одного дня прийшов лист і від матері. «Вчора вночі мені приснився такий тривожний сон, — писала вона, — що я навіть замовила молебні у кількох храмах. Я так злякалася, що до ранку вже не спала і тому несподівано для себе самої задрімала вдень і, дрімаючи, знову побачила зловісний сон, про що і поспішаю повідомити Вам. Будьте обережні! Живете Ви так самотньо, що найбільше я боюся ревнощів особи, яка Вас іноді відвідує. Недобре, що цей сон приснився мені саме тепер, коли Ви нездужаєте. Я дуже турбуюся. Хоча я бажаю приїхати до Вас, але не можу, бо стан Вашої сестри викликає побоювання через підозру, що нею оволодів злий дух, і намісник провінції Хітаці заборонив мені відлучатися з дому. Раджу Вам замовити читання сутр у сусідньому храмі».

Пані Хітаці прислала також листа для настоятеля храму і дари для монахів. «Як сумно! — подумала Укіфуне. — Навіщо все це, якщо мені недовго лишилося жити?»

Пославши гінця до храму, вона сіла писати відповідь. Багато чого хотіла розповісти матері, але, не посмівши, накреслила всього кілька рядків:

«Чи не краще нам

Думати, що в майбутньому

Нас чекають нові зустрічі,

А не блукати у снах

Цього похмурого світу?»

Укіфуне раптом почула, що в сусідньому храмі задзвонили, видно, розпочавши читання сутр.

«Храмовий дзвін

З моїм стогоном злившись,

До Вас долетить,

Щоб дізналися Ви,

Що жити я перестала у цьому світі», —

написала вона на аркуші паперу з переліком сутр, а оскільки гонець попередив, що сьогодні не зможе повернутися до столиці, прив’язала аркуш до гілки.

«Чогось моє серце щемить, — поскаржилася годувальниця. — Та й вашій матері приснився страшний сон.