Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
Після таких роздумів, щоб приховати правду, Укон суворо наказала всім слугам, свідкам ранкового переполоху, спричиненого зникненням Укіфуне, нічого не розповідати випадковим людям.
«Коли-небудь, якщо я проживу досить довго, то розповім усім, що трапилося з пані, але тепер...» — казала Укон. «Боюся тільки, що до пана Каору дійдуть вельми неприємні чутки», — додавала Дзідзю. Охоплені докорами сумління, обидві служниці думали тільки про одне — як зберегти таємницю.
Тим часом Каору перебував в Ісіямі, замовляючи молебні за одужання своєї матері, принцеси з Третьої лінії. Думка про Укіфуне в Удзі ні на мить не покидала його, та оскільки ніхто не повідомив йому про нещастя, він не надіслав навіть гінців, тим самим занепокоївши служниць, які побоювалися поширення поганих чуток. Лише через деякий час один з управителів маєтку Каору приїхав в Ісіяму і розповів йому про те, що трапилося в Удзі. Вражений несподіваною звісткою, Каору наступного ранку послав туди гінця.
«Я мав би сам приїхати до Вас, — писав він, — але я не можу покинути гірський монастир перш, ніж закінчиться термін перебування, призначений мені у зв’язку з хворобою матері. Однак дозволю собі дорікнути Вам за зайву поспішність. Ви мали негайно повідомити мені про те, що сталося. Тепер уже пізно про це казати, але мене неприємно вразила звістка, що, справляючи похорон, Ви накликали на себе осуд місцевих жителів».
Коли йому відданий гонець Окура-но тайфу з’явився в Удзі, обидві служниці — Укон та Дзідю — з горя розплакалися і тому не могли нічого суттєвого гінцеві пояснити.
Тож не дивно, що Каору впав у розпач: «Навіщо я поселив її в Удзі, у цій жахливій місцевості? — карався він. — Мабуть, там і справді живуть страшні демони. А крім того, навіщо залишив її так довго на самоті там, де принц міг легко до неї проникнути? О так, я сам винен у всьому. З досвідченою людиною нічого такого б не приключилось».
Дорікаючи собі за необачність у ставленні до Укіфуне, Каору був у такому сум’ятті, що вже не міг молитися за одужання матері й повернувся до столиці. Не заходячи на половину дружини, Другої принцеси, він передав їй через служницю, що збирається провести кілька днів наодинці, бо, хоча нічого страшного і не трапилося, проте його дуже засмутила зловісна чутка про близьку йому людину. Усамітнившись у своїх покоях, Каору нарікав на жахливу мінливість цього світу, викликаючи у пам’яті чарівний образ покійної Укіфуне. «Яким скороминущим був наш зв’язок! Я мав приділяти їй більше уваги і не бути таким спокійним та самовпевненим. Невже мені судилося через це зазнати стільки жалю? Може, Будда розгнівався на мене за те, що, забувши про високу духовну мету, я віддався суєтним пристрастям? А, може, він позбавив мене своєї милості і випробовує, щоб допомогти у пошуку просвітлення?» — думав він, охоплений каяттям, і весь свій час присвячуючи молитвам.
А принц Ніоу, два чи три дні пролежавши без пам’яті, наче сам не свій, викликав у челяді тривогу: «Може, якийсь дух вселився у нього?» Однак коли поступово сльози висохли, принц відчув полегшення, хоча туга, як і раніше, роз’їдала його душу і милий образ покійної Укіфуне невідступно стояв перед очима. Він удавав хворого, не бажаючи показувати людям своє почервоніле і розпухле від сліз обличчя, але, попри це, було ясно, що якесь нещастя гнітить його і навіть ставить під загрозу його життя.
Почувши про хворобу принца, Каору зрозумів, що не помилився у своїх підозрах. «Значить, вони не обмежилися тільки листуванням. Та й чи міг принц не захопитися нею, як тільки її побачив ? І якби вона залишилася живою, то хто знає, скільки ще випробувань я зазнав би?» — подумав він і, як не дивно, завдяки цьому його закоханість в Укіфуне трохи охолола.
Хвороба принца так схвилювала багатьох, що перед будинком на Другій лінії постійно юрмилися люди, охочі дізнатися про його здоров’я. Прийшов і Каору, щоб не здатися дивним і не викликати підозру у неуважності до принца через смуток за жінкою невисокого становища{313}. Оскільки зовсім недавно помер його дядько, принц Сікібукьо, то Каору одягнувся у світло-сіре жалобне вбрання, подумки вважаючи, що робить це в пам’ять про покійну Укіфуне. Останніми днями він трохи змарнів, і це надавало йому ще більшої чарівності.
Надвечір гості розійшлися, і у будинку на Другій лінії запанувала тиша. Принц був не настільки хворим, щоб залишатися у ліжку, й, відмовляючись приймати тих, з ким не був у близьких стосунках, старих друзів, як і раніше, допускав у свої покої. Прихід Каору дуже схвилював принца, бо він побоювався, що під час зустрічі, згадавши про Укіфуне, не стримає сліз. Однак, усе-таки зібравшись з духом, він заговорив: «Я не думаю, що мені загрожує небезпека, але всі вважають, що у таких випадках треба поводитися обережно. Прикро, що я завдаю стільки клопоту батькові й матері. Але який же непевний цей світ!»
І в цю мить з його очей ринули сльози, які він марно старався приховати рукавом. «Може, Каору нічого не зрозуміє, — заспокоював він себе. — Або вирішить, що я просто занадто слабкий і легкодухий». Між тим у Каору майнула думка: «На жаль, я не помилився. Він не може забути її, і саме у цьому криється причина його недуги. З чого все це почалося? Яким же я був дурнем! Адже він глузував з мене весь цей час!» Обурюючись, він забув про своє горе.
«Невже він такий бездушний? — думав принц, вдивляючись у спокійне обличчя Каору. — Коли буває сумно на душі, навіть крики птахів, які летять по небу, викликають сльози, то хіба можна залишатися байдужим, дивлячись, як я страждаю? А він же мав завжди таке чуйне серце... Невже він так глибоко збагнув марноту людських пристрастей, що став холоднокровним?» Спокій Каору викликав у принца як заздрощі, так і захоплення водночас, нагадуючи про ніжну Укіфуне.
Коли ж розмова неспішно перейшла на світські теми, Каору, подумавши, що нема чого таїтися, і розповів: «Здавна почуваюся незатишно, якщо протягом хоч би й короткого часу не відкриваю вам того, що зберігається у душі. Але останнім часом, коли я отримав високе звання, а ви, як і завжди, дуже зайняті, ми рідко зустрічаємося для неквапливої розмови. Крім того, ви нечасто буваєте вдома, а заходити у ваші службові покої в Імператорському палаці без приводу я не смію. А річ ось у чому: нещодавно я випадково дізнався про одну особу, споріднену з Ооїґімі, дочкою Восьмого принца, що жила колись у добре знайомій вам гірській оселі, але передчасно покинула світ. Я хотів взяти цю особу під свою опіку, та оскільки у той час я одружився з Другою принцесою і мусив остерігатися людського осуду, то залишив її у тій глушині, де навіть відвідувати її часто не міг.
