Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
«Принц навмисне послав для вас карету, — провадив він далі, — тож було б дуже прикро, якби я повернувся, нікого не привізши з собою. У такому разі, може, зі мною поїхав би хтось інший?»
«Може, й справді вам поїхати?» — спитала Укон, звертаючись до Дзідзю.
«А хіба я зможу розповісти принцові більше, ніж ви? — заперечила та. — Та й чи годиться мені їхати під час жалоби? Невже він не боїться осквернення?»
«Останнім часом принцові дошкуляє постійна недуга, яка вимагає від нього суворого постування, — відповів Токіката, — а тому він надійно захищений від будь-якої скверни. А взагалі-то йому варто було б на весь час жалоби зачинитися з кимось з Удзі, бо з вашою господинею його пов’язувала зовсім не скороминуща примха. Так чи інакше, оплакування короткий час ще триватимуть, а тому нехай одна з вас все-таки поїде зі мною до столиці». Врешті-решт з ним поїхала Дзідзю, яка дуже хотіла побачити принца, бо не була певна, що коли-небудь ще матиме таку виняткову нагоду.
Темне вбрання їй дуже личило. Після смерті Укіфуне пані Дзідзю, як найстарша у домі за званням, обходилася без мо, а тому навіть не вважала за потрібне його пофарбувати. Тепер, не маючи під рукою темно-сірого мо, вона наділа блідо-фіолетове.
«Якби Укіфуне була жива, то і її везли б потаємно цією ж дорогою... Хоча про це ніхто не здогадується, але й мене принц зачарував», — думала Дзідзю, гірко плачучи.
Принц був щиро зворушений, коли йому доповіли, що приїхала Дзідзю. Він нічого не сказав про це дружині, а перейшовши у головний будинок, звелів підвести карету до галереї. І от що розповіла йому Дзідзю: «Останнім часом пані ставала все сумнішою і задумливішою, ніж звичайно, а тієї ночі вона довго плакала і не хотіла ні з ким розмовляти. Вона й раніше не звикла ділитися своїми бідами і, мабуть, тому на прощання нічого не сказала. Навіть у найстрашнішому сні ми не могли уявити, що вона зважиться на такий відчайдушний крок...»
Від її докладної розповіді у принца защеміло серце. «Кожен може піти з цього світу через хворобу, — подумав він, але як же можна зважитися самій кинутися у річку? От якби ж то я був поряд і зумів зупинити її!» — нарікав він, але, на жаль, було вже пізно.
«Але ж і ми могли дещо запідозрити, коли вона рвала й палила листи...» — зітхнула Дзідзю.
Ось так вони розмовляли до самого світанку. Принц дізнався і про відповідь матері, яку Укіфуне написала на переліку сутр.
Відчуваючи тепер і до цієї служниці, яка раніше нічим його не приваблювала, щиру приязнь, він запропонував: «Може б ви залишилися у нашому домі? Адже і дружина вам не чужа».
«О ні, боюся, що тут я тужитиму ще більше, — відповідала Дзідзю. — Інша річ коли скінчиться жалоба...»
«Приїжджайте...» — запрошував принц, бо навіть з нею йому було важко розлучитися.
На світанку перед від’їздом принц подарував Дзідзю скриньку з гребенями і коробку з одягом, які колись зібрав для Укіфуне. Він був приготував і чимало інших речей, але вибрав для Дзідзю лише те, що вона могла забрати сама. Такі щедрі подарунки могли здатися підозрілими для інших служниць, а тому Дзідзю розгубилася, але відмовитися від них не посміла.
Повернувшись в Удзі, Дзідзю нишком показала їх Укон, і вони в цей безрадісний час довго розглядали прекрасні, найтоншої сучасної роботи речі і гірко плакали. Одяг вражав такою пишнотою, що вони не знали, куди його сховати тепер, коли триває жалоба.
Тим часом Каору, вкрай змучений непевністю, вирушив в Удзі. По дорозі туди знайома місцевість пробуджувала у ньому спогади про минуле. «Цікаво, що ж привело мене тоді в оселю покійного Восьмого принца? — згадував він себе. — Я стільки уваги приділяв його дочкам, а тепер переживаю через несподівану втрату Укіфуне! Здавалося, що сам Будда привів мене до цього поважного святого відлюдника, і в мене з’явився намір думати лише про прийдешність, але, видно, моя душа виявилася недостатньо чистою, і я звернув з праведної дороги... А може, Будда навмисне піддав мене таким тяжким випробуванням?..»
Приїхавши в Удзі, Каору покликав Укон. «Я досі не знаю подробиць, — сказав він їй. — Все це сталося настільки несподівано, що я не можу з цим змиритися... Я мав намір відвідати вас після того, як закінчиться жалоба, тим паче що чекати залишалося небагато, але не міг більше терпіти й ось я тут. Скажіть мені нарешті, що стало причиною раптової загибелі вашої пані?»
«Мабуть, не варто приховувати від нього правду, адже не тільки монахиня Бен про все здогадується. Зрештою хто-небудь з них розповість йому про те, що тут сталося, та ще й витлумачить по-своєму. Я до цього часу досить спритно вводила усіх в оману, і таємниця про стосунки пані з принцом так і залишилася нерозкритою. О так, за цей час я добре навчилася брехати, але чи вдасться мені переконати пана Каору? І хоча я заздалегідь вже придумала, що йому сказати, але, опинившись перед його суворим поглядом, я, звісно ж, втрачу дар мови і забуду підготовані вигадки...» — подумала Укон і зрештою розповіла йому все, що знала.
Почуте здалося Каору настільки несподіваним, що він довго не міг вимовити ані слова. «Та це ж щось неймовірне! Як ця тиха й мовчазна жінка могла зважитися на такий відчайдушний крок? Може, Укон обманює мене? — думав він. — Але ж і горе принца здавалося щирим... Та й чи служниці так ридали б, зібравшись навколо мене, якби все це було лише хитрощами?»
«Може, зник ще хто-небудь? Не приховуйте від мене нічого, прошу вас. Невже вона зважилася покинути цей світ лише тому, що я був недостатньо уважний до неї? Напевне, щось вразило її і штовхнуло на цей вчинок. О ні, я просто не можу повірити...» — допитувався Каору.
Укон жаліла Каору і почувалася незручно, зрозумівши, що він сумнівається у смерті Укіфуне. «Я думаю, що ви знаєте, в яких несприятливих умовах проходило її дитинство, — відповіла вона. — А коли ви привезли її в цю самотню оселю, вона поступово зовсім занепала духом. І тільки ваші рідкісні відвідування підтримували її і змушували забути про минулі прикрощі. О, як вона мріяла про той час, коли зможе частіше бачитися з вами! Щоправда, вона ніколи не казала цього вголос, але я знала... Як раділи ми, що її надії скоро збудуться, як старанно готувалися до переїзду! Я вже не кажу про її матір, яка була просто щаслива. І раптом від вас прийшов той дивний лист. Потім і охорона заявила, що ви наказали їм бути пильнішими, бо до вас нібито дійшла чутка про негідну поведінку служниць. Ці неотесані селюки поводилися зухвало, навіть без жодного приводу... Ми не знали, що й думати. А крім того, ви зовсім перестали писати. Тож пані, яка змалку не сподівалася від життя нічого, крім смутку, була у розпачі. Вона жаліла матір, добре розуміючи, яким страшним ударом буде для тої
