Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
Щось дивне почув Токіката в її словах, і, запідозривши недобре, знову звернувся до Дзідзю: «Все-таки скажіть мені правду, — наполягав він. — Може, хтось викрав і переховує її? Принц навмисне прислав мене сюди, щоб ви були зі мною відверті так само, як були б з ним. Того, що сталося, вже не виправиш, але чутка про деякі обставини, пов’язані із зникненням вашої пані, напевне, дійде до принца, і, якщо те, що він почує, навіть у найменших подробицях буде відрізнятися від того, що розповім йому я, він позбавить мене своєї довіри. Сподіваюся, ви розумієте, наскільки важливо для нього дізнатися правду саме від вас, якщо він доручив цю справу мені. Багато хто шалів від кохання до жінки і у нас, і в чужих землях, але такого, здається, ще не бувало».
«А й справді, — подумала Дзідзю, — навіщо мені приховувати від нього правду? Принц все одно коли-небудь дізнається». «Невже б ми так побивалися, якби думали, що її хтось викрав? — сказала вона. — Останнім часом пані здавалася сумнішою, ніж завжди, а крім того, пан Каору дорікав їй... Її мати і годувальниця — саме та, яка зараз так голосить — тільки й думали про те, як найскоріше перевезти її до пана Каору, який першим запізнався з нею. У той час пані, яка потай віддала серце принцові, мовчки страждала і врешті у нестямі обірвала зв’язок своїх душі і тіла зі світом. Ось чому годувальниця так несамовито горює і плаче».
Вона, як і раніше, лише натякала, і Токіката, так і не зрозумівши всієї правди, сказав: «Ну якщо так, то я ще раз приїду пізніше, коли все вляжеться. Бо розмовляти на ходу, навіть не присівши, незручно. А тим часом, може, і сам принц приїде сюди».
«О, для нас це була б велика честь! А якби люди про це дізналися, то позаздрили б її щасливій долі. От тільки сама вона завжди хотіла, щоб їхні стосунки залишилися таємницею. Думаю, що і принцові було б зручніше, якби світ і далі нічого не знав», — відповіла Дзідзю. Вважаючи, що не варто розголошувати незвичайні обставини зникнення Укіфуне, Дзідзю приховала від Токікати деякі подробиці і випровадила його якомога швидше, щоб він ненароком ні про що не здогадався.
Незабаром, у зливу, приїхала в Удзі і пані Хітаці. Вона не знаходила слів, щоб описати своє горе. «Страшно дивитися, як вмирає твоя дитина, — побивалася вона, — але така доля випадає багатьом батькам. Але чому ж мені не судилося навіть цього побачити?»
Не знаючи нічого про душевні муки дочки, які останнім часом були спричинені стосунками з принцом Ніоу, пані Хітаці й на думку б не спало, що та могла б кинутися у річку. «Може, її проковтнув якийсь демон? Або викрав перевертень? У старовинних повістях описано чимало таких найнеймовірніших випадків. А може, якась злісна годувальниця Другої принцеси, дружини Каору, дізнавшись, що той збирається перевезти мою дочку у столицю, пробралася сюди і виманила її з дому?» — гадала вона і, засумнівавшись у вірності прислуги, поцікавилася, чи все відомо про нових служниць.
«Але нікого з нових прислужниць зараз уже не залишилося, — відповіли їй. — Незвиклі жити у такій глушині, вони не змогли виконувати тут навіть найпростішої роботи, тож, похапцем зібравши свої речі, вони подалися назад у столицю, правда, пообіцявши скоро повернутися».
У будинку справді панувало безлюддя, бо половина і тих служниць, що працювали тут з давніх часів, теж поїхала. Решта ж, і передусім Дзідзю, згадували, як останніми днями плакала Укіфуне, як часто думала про смерть. Одного разу, розглядаючи листи, написані її рукою, Дзідзю знайшла аркуш паперу зі словами: «Навіть якщо зникну сама...». Її погляд мимоволі звернувся до річки, і, почувши гучний плескіт хвиль, вона здригнулася від жаху...
«Прикро, що, в той час, як вона сама втопилася, люди повсюди шукають її, щоб дізнатися, що ж насправді з нею трапилося, — сказала Дзідзю.
«Може, краще зізнатися у всьому пані Хітаці? — відповіла Укон. — Адже все сталося всупереч волі нашої пані, тож жодної її провини у цьому немає. Її матері нема чого соромитися. Може, і їй стане легше, якщо вона знатиме правду. Зазвичай у світі над останками померлої людини справляють відповідні обряди. А от якщо ми нічого такого не зробимо впродовж кількох днів, то не зможемо уникнути поганих чуток. Рано чи пізно люди про все дізнаються. Мабуть, усе-таки краще і справді відкритися матері й дотриматися пристойності».
Коли, дійшовши згоди, жінки пошепки розповідали про все пані Хітаці, то були настільки схвильовані, що ледве могли говорити, а нещасна мати, здавалося, з горя була готова сама кинутися у цю страшну ріку.
«Але все ж відрядіть когось відшукали її тіло, — сказала вона. — Тоді хоч зможемо справити похорон».
«А яка тепер з цього користь? — заперечили служниці. — Адже вода давно віднесла її бозна-куди, може, навіть у відкрите море. Навіщо давати зайвий привід для пліток?»
Поки мати, прибита сумною звісткою, роздумувала над почутим, жінки веліли підвести карету й, уклавши туди подушку-сидіння, начиння і нічний одяг покійної, покликали монахів, які мали залишатися в будинку протягом усього часу, встановленого для поминальних обрядів. Звісно, запрошеними були лише найближчі до гірської оселі монахи — син старої годувальниці, його дядько і найвідданіші з їхніх учнів. Надавши покладеним у карету речам подобу людського тіла, вони вирушили до місця поховання, залишивши вдома матір і годувальницю, які здригалися від ридань: «Ой, усе це не на добре...»
Несподівано з’явилися Тайфу та Удонері, яких всі так боялися. «Про похорон треба було повідомити панові Каору, — сказали вони. — Він сам призначив би день для цього і підготував би все, що потрібно у таких випадках».
«Це тепер неможливо, — відповіла Укон. — Похорон треба здійснити обов’язково сьогодні вночі. У нас є причини робити це без широкого розголосу».
Монахи, обізнані з усіма обставинами, провели карету по рівнині до підніжжя найближчої гори, і там, не підпускаючи до себе нікого, здійснили обряд спалення. Тонка цівка диму піднялася до неба, і все скінчилося. Як це не дивно, в провінції дотримуються звичаїв куди суворіше, ніж у столиці, тому багато місцевих жителів відкрито висловлювали своє невдоволення.
«Що за дивина! — бурчали одні. — Хіба можна відмовлятися від повного похоронного обряду?.. Навіть найбідніші сім’ї такого собі не дозволяють».
«Так заведено у столиці, — спокійно пояснювали інші, — коли у померлої є брати і сестри, обряд справляють скромно».
Слухаючи їх, Укон жахнулася, бо подумала, що на все це скаже Каору, якщо навіть ці селюки запідозрили щось недобре? Адже у цьому світі зберегти таємницю важко, і почувши про те, що від померлої не залишилося навіть тлінних останків, він,
