Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

Поступово у мене склалося враження, що вона й не потребує моєї підтримки, а оскільки я не мав наміру пов’язувати себе з нею тісніше, то цілком задовольнявся дружніми стосунками, тим паче що вона була вельми миловидна і мала привітну вдачу. І раптом, зовсім несподівано, вона померла. Хоча я розумію, що така доля чекає усіх на цьому світі, та все-таки не можу не сумувати. А втім, мабуть, ви вже чули про це».

У цю мить Каору вперше заплакав. Він щосили намагався стримати сльози, щоб принц не бачив його заплаканого обличчя, яке б свідчило про його малодушність, однак усупереч його бажанню вони котилися по щоках, і зупинити їх він не міг. Вигляд у Каору був такий розгублений, що принц мимоволі пожалів його, але, вдаючи, ніби нічого не помічає, сказав: «Все це й справді сумно. Здається, хтось казав мені вчора... Я навіть збирався висловити вам свої співчуття, але відмовився від цього наміру, почувши, що ви не хочете розголошувати цієї таємниці». Принц удавав спокійного, але горе так переповнювало його душу, що він ледве говорив.

«Якось я навіть думав познайомити вас з нею, — натякнув Каору, — хоча, може, ви і так знаєте її, бо, як близька родичка, вона бувала у будинку на Другій лінії. Однак ви хворієте, і я не хотів би докучати вам зайвою балачкою. Швидше одужуйте». І після цих слів Каору пішов.

«Видно, принц справді любив її, — думав він. — І хоча її життя було коротким, але доля піднесла її дуже високо. Адже полонити принца Ніоу, дорогого сина Імператора та Імператриці, який у світі не мав собі рівних красою, могла тільки улюблениця долі. Вона полонила чоловіка, який заради неї, дівчини з Удзі, був готовий знехтувати своїми обов’язками перед достойною дружиною високого роду. Ось і тепер люди так переживають за нього, замовляють молебні, справляють очисні обряди, хоча єдиною причиною його недуги є туга за покійною Укіфуне. А я чим кращий за нього? Чого, здавалося б, мені не вистачає у житті? Я досяг високих звань, сам Імператор віддав за мене свою улюблену дочку, але моїм серцем володіє тільки Укіфуне. Навіть тепер, коли її, уже покійну, згадаю, серце несамовито б’ється. Що ж у цьому розумного? Ну, я не мав би більше про це думати...» І як не намагався Каору опанувати себе, його серце не мало спокою, бо не було воно ні з дерева, ні з каменю.

Розчарований тим, що служниці поспішно, без усіх належних обрядів, поховали Укіфуне, Каору подумав, що це не сподобається Нака-но кімі, і почувався винним перед нею. «І чому пані Хітаці не зупинила їх? — сердився він. — Невже вона погоджується з поширеною серед простих людей думкою, що похорон можна справляти без особливої урочистості, якщо у родині є ще інші діти?»

Багато чого у цій історії він не розумів, але дізнатися подробиці можна було тільки в Удзі, куди вирушити надовго він не міг з огляду на тривалий час жалоби, а їхати туди й назад, навіть не сідаючи, не хотів.

Настав новий місяць, і вечір напередодні того дня, коли Каору мав намір перевезти Укіфуне у столицю, був для нього особливо сумним. У саду перед його покоями розливались пахощі мандаринового цвіту, і його думки мимоволі повертали у минуле. Над головою двічі прокричала зозуля. «Над дахом пролітаючи новим...»{314} — прошепотів сам до себе Каору, а потім, згадавши, що принц Ніоу перебуває сьогодні у будинку на Другій лінії, попросив слугу зірвати мандаринову гілку і написав:

«Напевне, Ви з горя

Плачете крадькома,

Коли голос зозулі,

Що на той світ полетіла{315},

Ваше серце проймає».

А в цю мить принц дивився на Нака-но кімі й думав про те, як вона схожа на Укіфуне. Подружжя сиділо у сумній задумі, не розуміючи, на що натякав Каору.

«У цьому саду,

Де мандариновий запах

Пам’ять про минуле повертає,

Неодмінно мала б

Зозуля співати...

О, як тяжко на душі!..» — відповів принц.

Нака-но кімі вже знала про те, що останнім часом сталося в Удзі. «Яким сумним і навдивовижу коротким виявилося життя обох моїх сестер, — думала вона. — І тільки я, що не брала всього так глибоко до серця, все ще живу... Але чи довго я ще житиму?..» А тим часом принц, вважаючи, що немає сенсу приховувати від дружини те, що, мабуть, вона давно вже знає, вирішив їй розповісти, щоправда у трохи зміненому вигляді, цю сумну історію.

«Мені було дуже прикро, що ви сховали від мене дівчину», — сказав він, сміючись і плачучи. Його особливо зворушувало те, що дружина, яка слухала його зізнання, була сестрою покійної Укіфуне. У будинку на Другій лінії принц почувався набагато вільніше, ніж у розкішному домі Лівого міністра Юґірі. Там у разі його найменшої недуги зчинялася буча, численні відвідувачі цілими днями приходили розпитати про його здоров’я, а міністр із синами невпинно докучав надмірними турботами.

Одні за одними минали дні, а принц Ніоу все ще жив ніби уві сні. Оскільки його мучило запитання, чому так раптово сталося це нещастя з Укіфуне, то одного разу, покликавши своїх перевірених слуг, він послав їх в Удзі привезти Укон. Пані Хітаці тим часом повернулася до столиці, бо, перебуваючи в Удзі, не могла заспокоїтися, а плескіт річкових хвиль справляв на неї таке гнітюче враження, що вона і сама вже хотіла кинутися у воду. Після її від’їзду у гірській оселі стало зовсім безлюдно, і служниці могли покладатися лише на монахів, які молилися за упокій Укіфуне. Тому, коли приїхали посланці від принца Ніоу, сувора сторожа, яка досі ревно охороняла будинок, вже і не пробувала їм перешкоджати. Згадавши, що через їхню надмірну пильність принц не міг навіть востаннє попрощатися зі своєю коханою, посланці насилу приховували роздратування. Хоча вони не схвалювали нерозсудливості принца, але, опинившись в Удзі, відразу згадали ту ніч, коли приїжджали сюди разом з ним і те, яким щасливим він був тоді, коли, притискаючи до грудей, ніс до човна свою чарівну кохану.

Побачивши Токікату, Укон заридала.

«Принц звелів привезти вас у столицю», — повідомив Токіката.

«Але я боюсь, що усім іншим служницям може здатися дивним, якщо я поїду саме зараз, — відповіла Укон, — а крім того, навіть якби я поїхала, то в теперішньому стані навряд чи зуміла б принцові щось доладно розповісти. Куди краще було б, якби я приїхала до нього, як скінчиться час жалоби. Сподіваюсь, що доживу до того часу, коли, знайшовши привід для поїздки у столицю, матиму можливість розповісти йому цю страшну історію, схожу на кошмарний сон, без того, щоб він посилав вас по мене». З її слів було ясно, що сьогодні вона нікуди їхати не збирається.

«Я не знаю всіх подробиць їхніх стосунків, — крізь сльози сказав Токіката, — і не маю права про них судити... Але твердо впевнений, що ніхто не любив вашої господині більше, ніж принц. Я не сумнівався у тому, що невдовзі і ви опинитеся у будинку, де я зміг би безперешкодно опікуватися вами, а тому не дуже