Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

«Ти ба, — дивується Вірагаст. — Саджає поруч. Коли це було таке? Мабуть, не дуже певен, що візьме Константинополь, тому й запобігає».

— Терхани мої, — звернувся до союзників, — уважно обстежили стіну, через яку маємо ломитися до Константинополя, і визначили в ній дванадцять вразливих місць. Супроти них поставимо тарани й битимемо до тих пір, доки не зламаємо. А вже у проломи й кинемося пішо чи кінно, як у кого складеться. Про це й подбайте невідкладно. Кому і де споруджувати вежі, терхани скажуть. Є інша рада?

Пождав, доки зберуться з мислями і, не діждавшись ані схвалення своїх намірів, ані заперечення їх, мовив:

— Хан кутригурів, радні мої можуть іти, коли не мають чого сказати. А ти, княже Вірагасте, залишся.

Доки радники виходили з намету, доти й дивився їм услід.

— Ну, — мовив, коли залишилося вдвох з Вірагастом. — А що приготуємо для ромеїв несподіваного?

Привідця словенів потиснув плечима.

— Коли каган звертається до мене, либонь, хоче, аби з моря пішов на Константинополь. Однак він повинен знати: те, що маємо ми, мізерія порівняно з тим, що мають на морі ромеї.

— А ти підійди своїми лодіями до анатолійського берега, а там, під прикриттям персів, вийдеш і на Золотий Ріг. Мислиш собі, який переполох зніметься у таборі ромеїв, коли ми звідси ломитимемося в город, а ти звідти.

Вірагаст длубався у тім’ї.

— А що ж перси?

— Дечим і перси допоможуть. Одначе не вельми покладайся на них. Знай свої лодії й постарайся проскочити в Золотий Ріг неждано й негадано. Перси для того, власне, й зчинять веремію на анатолійськім побережжі, аби ти проскочив.

— Ромеї не такі простаки. Можуть довідатися про наш намір і стати флотом у Босфорі, там, де приймає він води моря Евксінського.

— Не печалься тим, ми подбаємо, аби не довідалися.

— Не подбаєш, кагане.

— Чом так? У Константинополь з нашого боку ніхто вже не пройде. Он яка сила обсіла його.

— Це ромеї. Вони й крізь вухо голки пролізуть, коли треба.

— Не пролізуть. Я подбаю об тім.

«В’їлася вам наша вправність на морі», — подумав князь подунайців, та вголос не сказав того. Нащо казати, коли бачить, каган не відступиться від свого. Чи його переконаєш, що пусте діло задумав. Пусте і згубне.

— На цьому й станемо, — поклав край його сумнівам Дандал. — Коли лодії і ті, що сядуть в лодії, будуть готові до відплиття, скажеш мені. А поки що наготуй одну з них, подамся на супротивний берег. Щось зволікає Шахрвараз, не бачу тих приготувань, про які домовлялися.

А Константинополь лихоманило. Хай тоді, як у Халкіндоні об’явилися перси й стали неприховано ласитися з супротивного берега на привільно розкиданий на семи горбах город Константина, імператор уповав на те, що через Босфор перси не підуть, у Константинополі стоїть флот, який не пустить їх. А чому зараз, коли з полуночі підійшли до стін стольного города й авари, слов’яни та кутригури, коли у горожан тільки й надії, що Босфор та стіни, — чому Іраклій відсиджується в Лазиці і не йде на поміч? Не сам же там, має під рукою он яку силу.

Патрикіїв, що складали синкліт, як і стратегів, у стольнім городі Візантії не бракувало, когорт, що встигли відійти з Малої Азії й стати на стіни оборонцями, також. Порозумнішали, відчувши смертельну загрозу собі й своєму городу, дімоти та їхні привідці — демархи. Усі взяли до рук мечі, сулиці, щити, наготували стріли, перевірили тятиви на луках і дбали, аби через Довгу стіну не те що варвари, миша не пролізла, а коли трапиться так, що авари таки вломляться десь, було кому запрудити пролом і не допустити вторгнення. Одначе тривога не переставала зависати над усіма мечем дамокловим. Що буде? Як буде? Варварів тьма-тьмуща, а город один супроти них. Який не є, все ж один.

Патрикій Вон геть схуд і зчорнів від безсоння, постійних клопотів і тривог. Знав-бо: на нього, епарха города і привідцю всіх, хто тримає меча і є захисником Константинополя, дивиться зараз і благає заступництва не лише власна жона, полишена на неї родина, на нього уповає синкліт, уся знать, ба навіть стратеги і стратиги мало не на половину розшматованої Візантії. Бо ніхто інший, тільки він та патріарх Сергій наділені в ці тривожні дні повноваженнями імператора. Не комусь іншому, йому та патріархові Сергію доведеться відповідати перед самим господом-богом за життя сотень тисяч невинних душ, за благополуччя стольного города, самої імперії. Смерть-бо люта, наруга нечувана жде кожного, коли не вистоять на стінах. Тож не до сну і не до супокою патрикію. Сьогодні в одному кінці города і його фортифікаційних споруд має бути, завтра в другому, післязавтра в третьому. А патріарх те й робить, що скликає паству та напоумлює її, як має діяти, якою має бути в ці дні. Було б набагато ліпше, коли б зібрав торговий люд Константинополя та врозумив його: не про зиск нині має дбати, а про хліб. Хай би кожен, хто має лодію, сходив, доки є можливість, до Фессалоніки чи ще кудись та привіз зайві міри збіжжя. Що буде, коли облога Константинополя триватиме довго? Настане ж голод, а де голод, там байдужість, там зрештою мор.

Мислі ці зродилися в путі. А путь — дозвілля для них. Тож і стали низатися одна на одну. Присяйбіг, старий робить не те, що мав би робити. Чому б синкліту і йому, яко духовному пастиреві і регенту, не вдатися до аварів із сольством та не одкупитися золотом? Чи вперше роблять те? Знає ж бо, авари стають на бік того, хто більше платить. Не інакше як шкодує церковного золота. Більше його немає де взяти нині, тільки в церквах, тому й відмовчується.

Зробив, як обіцяв сам собі: тільки-но повернувся з фортифікаційних споруд на околіях города, одразу й подався до святої Софії, резиденції патріарха Сергія. Мав намір напуститися на старого з докорами, а мусив ставати на його захист.

Те, що побачив біля храму людське стовписько, не подивувало епарха. Церква завжди була осередком, де гамували страх і шукали спасіння, а в таку тривожну годину, як зараз, тим паче. Та й церква ж це не яка-небудь — Софія, святилище всього православного світу. Тут проголошуються нині не тільки молитви, звернені до бога, тут