Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
— І що то за знак?
— Вижа вогнем.
— А це не є зумисний виверт?
— Ні. Я випадково підслухав, коли слов’янам переказували каганове повеління.
— Гляди, молодче. Коли це правда, будеш достойно винагороджений, коли лжа, матимеш кару, і найлютішу.
XXVII
Дандал знав: ромеї бачать його приготування і в свою чергу готуються до січі. Що ж протиставлять вони його таранам, балістам, скорпіонам? Такі ж балісти та скорпіони чи вергатимуть на його метальні апарати і грецький вогонь? Досі вони використовували його на морі, та хіба їм заборонить хтось використати й на стінах фортець? Либонь, знають же, як це робити. А то гибле діло. Вогонь і метальним апаратам нашкодить, і воїнів налякає так, що під страхом смерті не примусиш іти на приступ.
Вдень ходив поміж тих, що стояли біля метальних апаратів, думав, і ніч настала — теж думав, та перевертався з боку на бік, та дошукувався, що ще можна вигадати, крім раптової появи слов’янських лодій у Босфорі, пересувних веж, на яких вої поставили тарани, крім баліст, скорпіонів, що метатимуть через стіни каміння, драбин, по яких піші збиратимуться тим часом на стіни. Скорпіонів, як і баліст, у нього небагато, таранів теж. А проте, коли зібрати все докупи, не так і мало. Може, справді зібрати всі метальні та руйнівні апарати докупи та навалитися тією руйнівною силою на ромеїв в одному місці? А що ж робитимуть інші? Намір був такий: доки тарани розхитуватимуть стіни, а скорпіони та балісти метатимуть каміння, смертоносні стріли з вогненними хвостами на кінці, піші вої ставитимуть тим часом драбини й здиратимуться на стіни. Он скільки їх, десь та вчепляться, десь та пересягнуть через ту перепону. А пересягнуть чи зроблять в однім-другім місці пролом, ніхто й ніщо вже не стримає їх. Ні, як намислив спершу, так хай і буде, не переінакшуватиме вже.
Певність збадьорює дух і гонить пріч сон, до всього й літня задуха аж надто вже відчутна. Підвівся, націлився вийти на простір й спинився нараз: по цей бік запони, на тлі синіючого неба побачив сумну, по-старечому згорблену постать вітця свого.
«О Небо!» — вжахнувся, та не встиг покликати когось, як постать схитнулася й пішла, не відхиляючи запони, з намету.
Сидів, заклятий, і не відав, як йому бути, лишатися в наметі чи таки вийти. Знав, поява тіні померлих — не перед добром, а тіні вітця — тим паче. Про щось застерігає його, попереджує. Про що б то?
Таки зважився і вийшов з намету, розглянувся. Ніде анікого. Лише сторожа нагадала про себе, сколихнувши темінь.
— Гей, хто там, підійди сюди.
Воїн підійшов. Зупинився перед каганом, ширить, насторожений, очі.
— З мого намету виходив хтось щойно?
— Н-не видів.
— Всього лиш не видів чи таки ніхто не виходив?
— Та таки ж ніхто не виходив. Коли б виходив, я бачив би.
Не повернувся до намету (соромно зізнатися, та мусить: бере острах), пішов до розлогої груші, під якою і вдень полюбляв сидіти, ховаючись від нестерпної тут, на березі Босфору, спеки. Під нею й зараз почувалося привільніше. Свіжо повівав вітерець, приємно, ба заспокоююче навіть шелестіло листя над головою. Хоч спокій, здавалось, і не обіцяв уже повернутися до нього. Як не старався забутися, думка знов і знову поверталася до того ж: що означає це видіння? Вітець пройшов крізь запону, не відхиляючи її, і тим показав, як має діяти син, чи, супротивно тому, не радить брати Константинополь, знаменує: стіни його були й залишаться недоступними. Як же не брати, коли підійшов до стольного города Візантії он якою силою, розтрубив про неминучий погром ромеїв не лише серед своїх, а й серед чужих родів? Ні, вороття немає й не буде. Тепер уже братиме Константинополь. Нагода ж бо яка, іншої такої може вже й не трапитись.
Найбільше боявся все-таки грецького вогню. Тому, відходячи до сну, повелів тим, що були найближче:
— Перекажіть терханам, завтра не розпочинатимемо ще виправи. Даю їм час на те, щоб оббили всі вежі і тарани, що стоять на них, свіжими шкурами.
— Тобто тільки-но знятими?
Обернувся й хижо подивився на того, що перепитував.
— Ніби мало їх знімають щодня, поїдаючи биків, коней.
Перші, як і належить, почали пробувати міцність ромейської оборони вздовж Довгої стіни балісти та скорпіони. Прикриті від легіонерів вої доволі швидко і вправно натягували воротами линви, і коли вони доходили до краю, з баліст вилітали великі, з вогненними хвостами стріли, із скорпіонів — каміння. Стріли перелітали через стіни й разили тих, що метушилися за стінами, чи принаймні наганяли страху, запалюючи те, що піддавалось вогню. Каміння з свистом летіло під верхні зрізи стіни, разило тих, що стояли на заборолі, чи розхитувало неміцні між бійницями опори. Не відсиджувалися в засідках і лучники. Прикриваючись щитами, ближче та ближче підходили до стіни. Стріли їхні доволі густо летіли в бійниці чи принаймні в тому напрямі, де бійниці, разили або ж примушували ховатися ромеїв, що в свою чергу засипали їх стрілами із бійниць. Тим поєдинком не барилися скористатися вої, що мали підкотити до стіни тарани.
Ромеї теж не відсиджувалися мовчки. Окрім стріл, що їх пускали лучники, летіли з їхнього табору й стріли з баліст, летіло каміння, пущене з скорпіонів. Коли ж авари підкотили до стіни дерев’яні вежі з лобастими таранами, в них полетіли й палаючі смолоскипи.
— Оце і все? — питався сам себе чи тих, що метали з ромейського боку смолоскипи, Дандал і, потішений такою приємною несподіванкою, поспішив повеліти своїм:
— Дайте знак князю Вірагасту: пора. Всім іншим — навалом уперед! Затміть їх своєю чисельністю, примусьте стенутися хоробрістю, тим відчайдушшям, на яке здатні тільки авари — і Константинополь наш. Обіцяю всім і кожному: хто що здобуде в тому багатому городі, те й його!
Турми відповіли голосним злетом радості, а ще — здравицею своєму каганові і пішли на приступ. З-за лучників вихопилися ті, що несли драбини, що мали збиратися, оголивши мечі, на стіну. Стояли вже на своїх місцях і тарани. Вої, що порались на вежах,
