Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
«Їх привела сюди злоба? На кого і чому?»
Не став допитуватися, що й до чого, повелів легіонерам розчистити путь до храму й хотів уже йти слідом за ними, та тієї миті з’явився перед зворохобленим натовпом патріарх Сергій і, підносячи над собою хрест, став вимагати тиші.
— Доста! Чули вже! — не слухалась його і, з усього видно, не мала наміру слухатися паства. — Скажи ліпше, хто з вас додумався підвищувати в таку лиху для всіх годину ціну на хліб? Чому його обмаль?
«Он воно що!» — дотямив зрештою епарх і не став ждати, доки дорогу до храму розчистять інші, сам пішов на натовп. Гримав так люто, що тим, котрі стояли найближче і горланили чи не найголосніше, заціпило враз, а те їхнє заціпеніння не забарилося передатися й іншим.
— Епарх! Епарх! — чулися застереження і таки допомогли йому пробитися до патріарха, стати поруч із патріархом.
— Чим клопочетесь, сини і дочки осмученої божою карою вітчизни? — покрив решту людського гомону своїм дужим і гнівним голосом. — 3 чим прийшли ви до храму божого в таку, як ця, годину? З криком черева ненаситного? Хто ж ви є після цього? Люди і християни чи твар безтямна? Хто, питаю?! Перси, авари тьмою обступили город від моря до моря, лютою карою погрожують вам і дітям вашим, а ви… Де ваша горожанська честь? Де совість? Не відаєте хіба, отець Сергій денно і нощно піклується про вас, не знає сну, не знає супокою. Беріть мечі до рук і на стіни мерщій! Це вас стосується, мужі. А хліб у городі буде. Доки море наше і лодії торгового люду стоять у Золотім Розі, хліб буде, горожани! Синкліт і особисто патріарх повеліли всім навікуляріям забути нині про торгівлю і зиск, йти морем у віддалені городи імперії і везти звідти збіжжя для вас, дітей ваших. Дбайте, аби обри не вломилися до нас через стіни. Про все інше подбають без вас.
Коли натовп, помонявшись та нагомонівшись, залишив прилегле до собору подвір’я, патріарх Сергій зміряв епарха розумними старечими очима і, осінивши себе хресним знаменням, сказав:
— Слава тобі господи! Мужі державні у нас ще не перевелися. Дякую патрикію за мудру раду і вчасне втручання. Цим справді слід зайнятися, і то негайно.
— Так, святий отче, негайно і щонайсерйозніше. Дбання те ліпше за проповідь скаже всім: синкліт не має наміру залишати город. Одначе цим займуться з нашої намови інші. Нам варто подумати про речі ще важливіші.
— Тут чи в Августіоні?
— Гадаю, там. Думати-бо не тільки нам, ще багато кому доведеться.
Едикт, що зобов’язував усіх константинопольських, фессалонікських, афінських, родопських, крітських, карфагенських і багатьох інших навікуляріїв імперії забути на час облоги Константинополя про все й подбати про доставку хліба обложеним, склали доволі швидко і таких, що взяли на себе повинність довести те, що йшлося в едикті, до відома навікуляріїв, теж відшукали, а про нинішні ціни на хліб засперечалися. Одні казали: імперія в небезпеці, витрати на її оборону зросли в кілька разів. Де брати соліди і з кого брати, коли вся Мала Азія, Єгипет відпали від Візантії? Та патрикій Вон, а вслід за ним і патріарх Сергій лишалися непохитними: тільки не зараз; візьмуть, що треба взяти, пізніше і не тільки з тих, що хочуть хлібам одначе не зараз.
— Зараз про інше маємо подбати, сенатори: щоб вистояти у поєдинку з обринами і тими, що прийшли з ними. Перси для нас не страшні. Маємо надійний флот, він не дозволить їм перейти через Босфор. Боронитися маємо від аварів. Сила то страшна і дика, а ще більше жадібна на наше добро. Коли не вистоїмо супроти неї на стінах, вважайте, що й не вистоїмо вже. Вона затопить собою город і всіх, хто в городі. А затопить — пощади не буде. Не помишляйте, що лякаю вас, що хочу збудити тим буєсть ратну. Кажу те, що є, і кажу заради одного: аби кожен із вас розкинув розумом і подбав про порятунок. Моя гадка така: те, що робимо всі, аби город лишався недоступним, діло добре, конче потрібне, одначе не все. Маємо подумати й про сольство до аварів. Чи давно угомонили їх солідами? Чи один раз угомоняли?
— А так! Зберім усе, що маємо, й віддаймо тим ненаситним пругам[125], аби лиш пішли з землі нашої.
— Посилай сольство, епарху! Позбудемося аварів та їхньої погрози городу, соліди наживемо, а втратимо Константинополь — утратимо все.
— То правда. Нам би тільки аварів позбутися, з персами упораємося потім. Імператор піде на них з Лазики і примусить полишити Халкідон, а там і всю Малу Азію.
З цією радою усі погодились і стали уповати на сольство, як на єдино можливий рятунок. Інакше повелися радні, коли мова зайшла про те, хто ж піде до аварів. Одні відпиралися тим, що не мають достатнього сану, інші — що не володіють даром красномовства, ще інші — тим, що були вже в аварів за слів і не хочуть більше бути.
Тоді підвівся і заговорив патріарх Сергій.
— В цю грізну для імперії годину негоже, сенатори, думати про страх. Благослови, боже, на благеє й пожиточне для всіх нас діло. Беру тяжкий цей хрест на себе.
XXVI
Вимахуючи білим полотнищем, перший із сольських не встиг і з воріт ще вийти, як упав, поцілений у саме горло стрілою. Другого обминуло те лихо, бо розминулася з ним стріла, а та, що летіла услід за нею, не могла вже поцілити — сольський принишк за каменем. Тоді одважився переступити смертну межу один із патріаршого оточення. Він був у вбранні служителем божого храму і не простого сану. Відвага його, а чи ряса та митра угомонили аварів. Не стали реготати, як реготали досі з переляканого сольського. Загледіли біле полотнище, в одній руці та хреста в другій і примовкли, ждуть.
— З миром іду до вас, братіє! — поспішив подати голос патріарший посланець. — З миром і солодким словом про перетрактації.
Либонь,
