Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

і не стояти пліч-о-пліч, коли у наш дім ломиться одвічний і довічний ворог — Візантія? Згадай, достойний син достойного вітця, скільки крові асійської, в тім числі й аварської, пролили ромеї за віки. Чи є мука, сильніша за ту, що її завдали вони нам, і чи є кара, лютіша тієї, якої вони заслуговують? Підійми, великий кагане великого народу, турми свої і кинь їх на ромеїв з полуночі. Ми знімаємо караючий меч свій і обіцяємо бути під стінами Константинополя наступного передліття».

Знав, з ким веде перетрактації, тож не обмежився високими словами про кревні зв’язки, передав через сольство і міхи з золотом.

У Дандала помітно розширилися очі, коли побачив те, що було в міхах. І все ж у нього вистачило мужності сказати персидським слам:

— Ми укладали з ромеями ряд, і зовсім недавно.

— А скільки разів укладали його з аварами ромеї і скільки порушували потім?

Дандал хмурився. Усе то правда, одначе ж…

— Царських скарбів у Константинополі немає — знайшовся нарешті. — Чого маємо йти, що знайдемо там?

— Знайдете, і немало. Згадай, достойний, скільки в Константинополі церков і які скарби в церквах. А є ще й скарби в знаті. Шах сказав, — кивнув сол на міхи, — це лише половина. Другу половину каган отримає на згарищах Константинополя.

Спокуса немала, а все ж де певність, що буде так, як обіцяють, і що перси спроможні пробитися й стати по другий бік Босфору вдруге? Поки що не вони Іраклію, Іраклій завдає їм відчутних ударів.

Те й вирік слам, що думав:

— Я буду під Константинополем, одначе тоді лиш, як пересвідчусь: з полудня до нього підходять турми шаха.

Що скажеш такому? І золото не випадає брати назад, і надія на підтримку в поході на ромеїв мізерна.

Мусили повертатися до шаха з тим, що є. І шаха не вельми обнадіювали, що авари підтримають його в поході.

— А золото Дандал узяв-таки?

— Золото взяв.

«Смердючий шакал! — подумки вилаявся Хосров Другий. — Ба, що дозволяє собі».

А не дбати про похід супроти ромеїв не міг — не давала спати втрата так успішно добутих персидськими мечами земель, не міг примиритися і з ганьбою, якої зазнав через ту втрату. Іраклій притих чомусь, либонь, готується завдати персам ще одного удару. Де? Коли? Невже цілиться на Єгипет? Про те й подумати страшно. Аби не допустити до того, мусить щось вдіяти — таке, чого ромеї не сподіваються і сподіватися не можуть.

Думав день — нічого суттєвого не міг вигадати, думав другий — і знов те саме.

«А нащо в моєму війську он скільки привідців? Нащо сольство, всі інші радники? Чи тільки мені думати, хай і вони поворушать мізками».

Приглядався до всіх і доволі довго, а зупинив свій вибір таки на Шахрваразі, найбільш тямковитому й одважному серед воєначальників, що були під рукою.

— Незабаром підемо до ромеїв. Першим нанесеш Іраклію удар ти. Подумай, де і як підстерегти його, аби ударити в найболючіше місце.

— Я думав уже, повелителю.

— І що скажеш нам?

— Таким місцем був і лишається Константинополь.

— До нього неблизько. Та й фортець он скільки на путі. Доки зруйнуємо їх та візьмемо на меч і сулицю, Іраклій встигне вийти нам назустріч і нав’язати січу на далеких підступах до Константинополя.

— Коли звіряєшся на мене і на те військо, що є під моєю рукою, дозволь вирушати, повелителю. Похід підкаже, що вчинити, аби сталося так, як ми хочемо, а не так, як хоче Іраклій.

Шах довго і неприховано підозріло приглядався до свого воєначальника. Сміливості, як і гостроти розуму, йому, справді, не бракує. Та чи не свідчить це, що бракує обачності?

— Не завадило б знати, де він зараз, Іраклій, що уготував нам за ці літа?

— Повелителю! Коли я кажу: дозволь почати похід, то кажу тому, що знаю: саме час. Імператора візантійського немає зараз у Константинополі. Він полишив його на свого регента-патріарха Сергія та епарха Вона. Сам же відбув до Лазики, гуртує там нові легіони. Є певність, що таки супроти нас.

— Звідки знаєш це?

— Є-бо привідцею війська, якому рано чи пізно доведеться схрестити з візантійським імператором мечі. Мусив наперед і все знати про нього.

— Якщо так, розпочинай похід, Шахрваразе. Даю тобі волю і право діяти, як вважаєш за потрібне. Одного жду: погрому ромеїв. А з боку Лазики ми виставимо супроти Іраклія наше військо.

Шах не помилився, покладаючись на цього привідцю у його війську. Шахрвараз не просто собі похвалявся, коли казав: похід підкаже, як діяти, коли дійде до січі з візантійцями. Він наперед знав, хто і з якими силами стане йому на путі до Константинополя, як вчинить він, коли стануть. А оскільки сміливості і розуму йому не бракувало, діяв навально і рішуче: брав чи залишав обложеними лише ті фортеці, які могли погрожувати йому ударом в спину. Всі інші обминав і, ні на що не зважаючи, ломився до Константинополя.

Іраклій довідався про його похід з деяким запізненням, проте не так уже й пізно, щоб не встигнути повернутися до Константинополя коли не з легіонами, то принаймні самому. Регент Сергій, епарх Вон послали за ним один драмон: поспіши, достойний, у цю тривожну для імперії годину твоє місце тут, — дарма, отримали повеління, як діяти, кого й де виставити супроти Шахрвараза, і тільки; послали другий драмон з нарочитими на борту і ще з тривожнішими вістями: коли не прийде і не стане з своїми легіонами нападникам на перепутті, Халкідон знову стане персидським, Шахрвараз вийде до Босфору й погрожуватиме безпосередньо Константинополю, — і теж дарма, імператор лишався непохитним.

«Перси того тільки й ждуть, — була відповідь. — Хай беруть Халкідон, хай виходять до Босфору. Через Босфор їм не перейти без флоту, і не якого-небудь, такого, що міг би взяти гору над нашим, візантійським. Доки маєте флот, певен, Константинополь буде за нами. На це уповайте, цього найбільше пильнуйте. Я ж завершу тим часом вишкіл нових легіонів і піду на Хосрова Другого з боку Лазики. Побачимо тоді, що робитиме він і що — його зарозумілий Шахрвараз».

Імператор, з усього видно, лишався невдоволений регентом, синклітом, як і регент та синкліт імператором. Жарти хіба, в такий час і отак легковажити. А Шахрвараз заволодів тим часом Халкідоном, вийшов на супротивний берег Босфору і став спостерігати за повитим легеньким туманом