Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— І таки не пішли?

— Твердо не знаємо ще, як буде, коли дійде до походу. Либонь, не всі підуть. У підгірських слов’ян моцний привідця об’явився — Само. Досі він водив їх на баварів і мав січу з баварами, а нині уперто противиться й обринам: «Коли ви, — каже їм, — шукаєте в поході на ромеїв вигоди, то йдіть собі, шукайте. Ми нічого там не загубили».

— Ось бачите, — незле вже мовив Світозар посланцеві з Паннонії, — ви поспішили із звідами. Я маю твердо знати, підуть авари на Константинополь чи не підуть, як поведуться слов’яни з ними і як обри з слов’янами, коли дійде до розбрату. Чули, твердо.

Сам не міг до пуття розібратися, прикро йому від того, що приніс від Буєслова гусляр, чи радісно. Бігме, є щось від прикрості: он які вісті принесли і лиш розтеребили серце тими вістями — нічого ж певного! А проте й радісно: коли обри справді підуть на Константинополь, а загірні слов’яни розіб’ють із ними глека, можна буде трубити похід. В усякім разі, все каже за те, що наближається жадана мить, треба бути готовим, і якомога швидше!

З чого ж почати? Потрібно було б негайно правитись на Київ, скликати раду князів і сказати князям: ісполчайтеся, братіє, наша година настала. Та перед цим не завадило б побувати в кутригурів, вивідати, хто вони, на чий бік стануть, коли люд землі Троянової піде на обрів. І в загірних слов’ян, зокрема тих, що в них привідцею Само, теж не завадило б побувати. А не побуває вже, пізно. Єдине, на що покладає надію, — заїде до князя Радима й ублагає його перебрати цю повинність на себе. Сам же має негайно вирушати на схід і трубити там тривогу.

Князя Радима не застав у дитинці. Челядь повідала: поїхав до котрогось із мужів на гостину.

«Маєш, — зітхнув, досадуючи, ждати не випадає, і кликати також».

— Чи надовго це?

— По полудні, казав, буде.

Що вдієш, доведеться затриматись. За вечір і ніч обміркують усе, що слід обміркувати, а вдосвіта й подасться на Київ.

Князь Радим повернувся до терема, занадто веселим, щоб одразу ж починати з ним, таку, як мав почати, бесіду. Довелося ждати, доки проспиться та вийде до вечері здатним тверезо мислити.

Це і зовсім, засмутило Світозара, і Радим не міг не помітити того смутку.

— Щось сталося? — поцікавився, коли лишилися по вечері самі.

— Настав, княже, час збирати нашу силу, і коли обернеться так, як передбачається, трубитимемо путь.

Князь не виказав великого подиву, одначе й утіхи не помічалося на його виду. Був сумовито задуманий, і те насторожило Світозара.

— Не радий, що наближається година визволення, чи як тебе розуміти?

— А чого радіти? — Радим йому. — Он скільки крові проллється.

— На це крові не шкодують, княже.

— Чи я зрікаюся? Треба буде йти на січу, піду і люд свій поведу. Коли і з чого почнемо?

— Я подамся завтра до Києва. Зберемо з князем Велемиром всіх інших князів землі Троянової й постараємось переконати їх: настав наш час, най будуть готові до походу, принаймні дружини тримають під сідлом. Як тільки обри підуть на ромеїв і ув’язнуть там у січу, скличемо рать і потрубимо путь. Тобі за цей час ось що належить зробити. Таємно чи явно, а постарайся вивідати, як ставляться кутригури до появи обрів у їхній землі. Коли пересвідчишся: яко до супостатів, можеш відверто запитати, чи не пішли б вони купно з нами на аварів? З цим самим варто було б послати когось і до привідці слов’ян за горами — Само.

—А чи не занадто і чи не передчасно то буде, усім і усьому відкриватися?

— Сумніваєшся в кутригурах?

— Передусім сумніваюся, що треба звірятися загірним слов’янам.

— То ж слов’яни, брате.

— Нехай і так. Одначе ти ж не знаєш, як складеться у них із обрами, замиряться з ними чи вже не замиряться? Передчасне освідчення може погубити всі наші наміри, все наше діло.

— Гадаєш?

— Більше ніж певен. Якщо вже й відкриємося їм, то перед самим походом.

— Гаразд, на цьому й станемо.

Радим повагався і вже потім запитав:

— А як же нам бути з Забавиним мужем, Хафізом.

— З нього й доведеться почати виправу. Я радив би тобі запросити його з родиною до себе в гості і тут, у відсутність турми, все вирішити.

— В готський спосіб?

— Не обов’язково. Передусім запропонуєш йому скласти бронь і стати твоїм полонеником. Аби пристав на це, скажеш: «Відпровадимо тебе разом із жоною, дітьми в одне із городищ при Бузі. Будеш чільним мужем у нашій землі і вкупі з дітьми, жоною. А захочеш, повернешся перегодом до Дикуші, матимеш її і землі, що довкола неї, як своє володіння». Зголоситься — добре, а ні — доведеться сплутати і вивезти силою. Ну, а по тому вже зробиш те саме з його турмою.

Світозар помовчав і вже по мовчанні додав:

— Коли починатимемо виправу, скаже мій гінець, а може, й сам Данко. Він перший прийде до тебе з своїми тисячами.

— Від кого знатиму, що Дандал пішов із своїми турмами на ромеїв?

— Мої послухи в Паннонії прийдуть і скажуть.

— Ось тоді я, мабуть, і подамся до кутригурів. Заздалегідь не варто відкриватися з своїми намірами.

Світозар і цього не став заперечувати.

— До речі, — мовив, як ішли вже на спочинок, — все, що скажуть тобі мої послухи і про що домовишся з кутригурами, негайно повідом мені у Київ чи принаймні Данкові. Він теж знатиме, як діяти.

XXV

Радість недовго виповнювала серця князів теплом і благодаттю. Щось сталося у стосунках між персами і аварами, в усякім разі, минуло одне літо, минуло друге, третє пішло, а Дандал не йде на поклик Хосрова Другого. І те зволікання не може не зроджувати суму.

— Що ж кажуть кутригури? — перший озвався князь Велемир.

— Анічого. Певно, не вірять нам, родакам, Хафізовим, і тому відмовчуються.

— Погане діло, стольнику. Запевнили князів, збудили ратну буєсть серед мужів їхніх, ба навіть серед воїв, тепер змушені будемо трубити зворотну путь.

— Навіть дуже погане, княже. Хто послухає нас, коли доведеться робити це вдруге? Чи