Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
Не давав супокою й стратегам. Велів дошукуватись мужів, спроможних тримати меча в руках, зводити їх у когорти, а когорти — в легіони, множити та й множити їх, аби було кому викинути персів із Малої Азії чи бодай нанести їм відчутний удар. Для початку і таке годилося б. Тріумф — не завжди раптовий злет, його готують і малі, часом непомітні поступи вперед.
Аби збудити серед легіонерів підупалий в часи ганебних поразок дух, виїхав перед вишикувані лави й оголосив: ламає узвичаєні ще римлянами традиції й сам особисто очолить легіони, що підуть у похід.
Жест той не був марним. В серцях легіонерів справді збудився ратний дух. Славили нового імператора не лише тоді, як стояв перед ними й брав на себе цю давно забуту повинність, славили й після того, да так голосно, що про найдостойніший серед достойних намір його знав другого дня весь Константинополь. А того виявилося доста, аби про Іраклія пішла між люду добра слава, і вслід за славою збудилися жадані поривання: як можна терпіти присутність персів у Візантії? Настав час вигнати їх за межі імперії, помститися за ганьбу, що нажили за правління рудого варвара.
Коли дійшло до походу, стратеги порадили вести легіони на Антіохію. Повернення її багато важитиме, казали. Передусім персам буде перекрито путь у глибинні провінції багатої Сірії, Ліванської Фінікії. Немало важитиме й те, що звідти чи не найвигідніш почати визвольний похід.
Не перечив стратегам, ба навіть визнав їхні поради за слушні. А опинився під стінами Антіохії й пересвідчився: для того, щоб збороти персів, одної присутності імператора на боролищі замало. Легіони ходили на стіни добре знаного ними города в одному, другому, третьому місці, а опір персів не спромоглися зломити. Якісь не ті вони були, якими знав їх світ. І стратеги та стратиги не ті. Діяли звично, без жодної вигадки, покладаючись на те, що візьмуть гору над запертим в Антіохії супостатом тривалим сидінням під стінами. І досиділися: перси обійшли їх не знати звідки перекинутою кінною силою й погромили, в усякім разі, примусили ганебно втікати, поступившись на тім боролищі не лише Антіохією, а й важливим стратегічним пунктом регіону — Кілікійськими воротами, що, в свою чергу, відкрило персам путь на Тарс і Дамаск, а там — і на Єрусалим.
То була ганьба. Адже не підняв своїм походом на персів ратного духу підданих. Кожен стрічний може спинитися тепер і показати в нього пальцем: «Ось імператор, що мав під рукою всю ратну силу імперії і не зумів збороти один-єдиний гарнізон, залишив малоазійські городи самих на себе».
Пекла досада — на стратегів, на набрані ними наспіх легіони, та ще відчутніше тієї печії їв очі сором. Як гляне після всього підданим у вічі? Чим виправдає свою невдачу перед сенаторами, всім Константинополем? Казав: витуримо персів, помстимося за ганьбу, в яку завдав Візантію рудий неотеса — Фока. І маєш: сам завдав її в таку ж, коли не більшу ще, ганьбу.
Полишив у путі легіони, не об’явився, прибувши до стольного города Константина, перед сенаторами. Заперся в загородній резиденції і не захотів ані з ким бачитись. Чого ждав, сам не відав. А могло бути й навпаки, тому й ховався від усіх, що відав: те, що сталося під Антіохією, — тільки цвіт, ягідки будуть попереду.
Воістину правду кажуть: коли людина втрачає певність, на її місце приходить страх, коли приходить страх, перестає являти себе розум. Можна убаяти байками, іменованими вірою в диво чи боже заступництво, себе, та чи можна обманути людність такого обізнаного в усьому, що діється, города, як Константинополь? Раз довідалася вона про погром візантійських легіонів під Антіохією, то хто заборонить їй догадатися, що буде далі? Адже персам, крім дімотів та гарнізонів у городах, ніхто вже не стане на путі. Чи їм великих зусиль треба, аби здолати відстань між Антіохією і Халкідоном?
Перші зважилися постати перед імператором і нагадати про біду сановники, що відали зовнішніми зносинами.
— Достойний, — сказали, — через день-другий перси будуть по другий бік Босфору. Маємо щось робити.
Поривався було спитати: «Що саме?» Та опам’ятався вчасно.
— Хочете сказати: «Настав час випробувати силу слова, коли обертається так, що неспроможний упоратися меч».
— Саме це хочемо сказати, імператоре. Хосров Другий — не якийсь там варвар, коли врозумити його та ще підсолодити, врозумляючи, може змилостивитись і укласти з нами ряд, хай і на невигідних для нас умовах.
— Мала надія, а все ж якась, та є. Рихтуйте сольство і виїздить до персів. Знаєте, де вони нині?
— Їхати далеко не треба: завтра-післязавтра перси будуть у Халкідоні. Одначе… Ми так гадаємо, що за цим разом наша поява в наметі Хосрова Другого нічого не дасть, їхати і вести перетрактації з шахом доведеться тобі.
Це теж було щось нечуване й незнане, принаймні у Візантії. Та чи міг перечити Іраклій сольським, коли кажуть правду: за тих, що склалися, обставин, шах не захоче вести розмову із звичайними слами. Їхати треба йому.
Якоїсь миті подумалось навіть: це, може, й добре, що поїде він, імператор. Ніхто не попрікне, що перекладав вагу повинностей у цей тривожний час на чиїсь рамена. Усе, скажуть, брав на себе, і тим, гляди, бодай якось виправдають.
Помолився, як перед всяким доконечно потрібним і смертельно небезпечним ділом, богові, сів у лодію й поплив на супротивний берег Босфору.
Шаха, як виявилося, не було серед тих персів, що ввійшли в Халкідон. Розмову довелося вести з привідцею персидських військ, відомим на всю Персію і далеко поза Персією полководцем Шахином.
— Достойний шани стратегу, — почав Іраклій тоном, який аж ніяк не личив йому, імператорові такого колоса на Середземномор’ї, як Візантія. — Я і весь синкліт візантійської держави просимо тебе бути посередником між нами і його величністю шахом Хосровом Другим. Ублагай його, аби прийняв наших слів і був милостивий до нас — уклав із нами ряд на мир і злагоду.
Шахин вагався, либонь, знав: не ті у Хосрова Другого наміри і не так далеко він зайшов, щоб
