Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Стратегів до мене, — повелів тим, що стояли за дверима.

Спливало ще одне літо по народженню Христа. Яким-то буде наступне? Щасливим чи таким же клопітним і пагубним, як всі попередні? Ніби ж на краще складається. Від аварів відкупилися, здається. Взяли соліди й пішли за Дунай. Відхопили немалий кусень — п’ятсот тисяч солід. Та й провінції пограбують, відходячи за Дунай, дощенту. Нехай, аби тільки пішли. А без аварів і перси не посміють брати Константинополь, а стоятиме Константинополь, можна з певністю сказати: стоїть і імперія. Стоїть і стоятиме, коли все піде на лад, в усякім разі так, як мислить собі він, Іраклій.

Ніби по велінню долі, тієї самої миті, як витали в палатах здатні окрилити імператора помисли, об’явилися стратеги й сказали: імперія укомплектувала поріділі в січах легіони, є певність, що в недалекім часі візантійська армія поповниться ще двома.

— Це добре. У вас, бачу, є якісь потреби, не лише з цим завітали до мене.

— Так. Коли імператор звелить фіску видати нам зазначені в клопотанні соліди, зможемо бодай кілька піших легіонів зробити кінними. Це конче потрібно зараз, оскільки і перси, і авари суспіль кінні.

— Довідаємося спершу, чи є вони в державному фіску.

Звелів покликати тих, що відали фінансами імперії. Либонь, мав намір одразу ж, не відкладаючи порушеного стратегами клопотання на потім, вирішити долю кінних легіонів, та, поки посланці його ходили там десь, до Августіона докотилися з Карфагена інші вісті й геть приголомшили Іраклія: візантійський флот, що йому велено було супроводжувати драмони з імператорським скарбом, настигла неподалік від Карфагена страшної сили буря, і весь він, в тім числі й драмони зі скарбами, пішов на дно морське.

Імператор зблід до невпізнання, і лише згодом десь спромігся на слово:

— Це кара небесна. Імперія прогнівила чимось бога, він немилосердно карає її. Хтось грішив, а ми мусимо розплачуватися за ті гріхи.

Стратеги тихо, не обронивши жодного слова, вийшли з імператорського палацу. А в святій Софії сумно задзвонили невдовзі потому дзвони: імператор уповав на бога і молився богу.

XXIV

Хафізові не раз довелося перетрактовувати з ханом кутригурів і все дарма, мабуть. Були б ті перетрактації успішними, не втримався б, заїхав би до Соколиної Вежі і похвалився. А не заїздить, бач.

«Отак і вчать нас», — подумав стольник, тішачи в собі певність: обрин може розгніватися після цього на Забавиних родаків і не навідуватись більше ані до Черна, ані до Соколиної Вежі. Та він помилився. Хафіз не відцурався його оседку, завітав, і, що найбільше здивувало Світозара, сяяв, мов сонце по вранішній купелі.

— Невже домігся свого, виторгував у кутригурів данину? — не втримався й запитав доречним для такої, як їхня зустріч, тоном.

— Ба ні,— сміявся Хафіз і світив ясними очима, не менш ясним, ніж очі, видом. — Я послухався вченого княжича й не став вести річ про данину. Почну, гадав собі, з маленького: виторгую спершу в кутригурів клапоть землі для себе і своєї турми. І, знаєш, хан як не опирався, а таки поступивсь тим клаптем: пообіцяв віддати нам Холмогород при Дунаї.

— Отак навіть? Чим же ти застрахав його?

— Сказав, що обсаджена кутригурами земля між тиверцями і Дунаєм добута передусім аварами, а потім уже кутригурами, лиш милостиво уступлена їм свого часу. Хан має поступитися тепер бодай клаптем при Дунаї, аби було куди зганяти взятий у Тивері та Дулібії товар, звозити збіжжя і переправляти усе те у верхів’я Дунаю, родам аварським.

— Ну й ну, — не приховував свого подиву Світозар. — А казав, малообізнаний в ділах сольських. Гарно повів ти їх, Хафізе, ліпше і вигадати годі. Ось тільки… Невже справді збираєшся переправляти всю, зібрану на Тивері та в Дулібії, худобу Дунаєм?

— Там видно буде. Мені аби сісти та бути присутнім на кутригурах.

Скільки говорили, стільки й дивувався Світозар. Цей обрин дійсно здатний полонити серце кожного. Ади, і не хочеш, а хилишся до нього. Що ж то Забавна? Либонь, і справді полонена є його звабами. Треба навідати її якось, побачити, як живе за обрином, та й погомоніти.

Пообіцяти сам собі пообіцяв, а їхати все ж не їхав. «Най колись, — виправдував своє зволікання. — Хафіз захопився воседлям на Дунаї, далебі, не раз побуває там, доки впевниться, що сів надійно. Поїду тоді, як вгомониться та буде вдома». А поки ждав того вгомоніння, до Соколиної Вежі прибився гінець із Паннонії.

— Буди свою силу, стольнику, — мовив, коли залишилися вдвох. — Буєслов сказав: пора.

— Що ж сталося? Чому він гадає так?

— На обрів пішли хорвати і виперли їх із Далмації.

— І то все? Невже Буєслов гадає, що я від нього вперше чую про те? Он коли виперли, а він тепер тільки хвалиться. Та чи й доста того, щоб казати: пора?

— Стольник не вислухав мене до кінця і даремно гнівається. Буєслов не тому сказав пора, що обрів погромили хорвати. То був лиш початок моєї речниці до тебе. Суть її в іншому. Княжич, сподіваюсь, знає, що обри ходили на промисли до Фракії, стояли, кликані персами, під Константинополем.

— Так, мені те відомо. Як відомо й інше: що обри пішли від Константинополя.

— Пішли, та ненадовго. Буєслов тому й прислав мене: персидські сли знову в каганаті — і не просто кличуть обрів, багато обіцяють їм.

— І що ж обри?

— Заметушилися, либонь, підуть. Перси заповзялися доконати Візантію, тому й аварам багато обіцяють.

— Це вже дещо. Повертайся до Буєслова і скажи йому, най стежить за обрами і звідомляє нас про всі одміни та переміни: чи пішли обри на ромеїв, а коли пішли, то якими силами, хто повів їх, а хто лишився в каганаті. Якщо мене не виявиться в Соколиній Вежі, звіди шліть князеві Радиму.

— Розумію, та вислухай, стольнику, ще дещо.

— Кажи.

— Назріває незгода між слов’янами і обрами.

— А саме?

— Збираючись у похід, обри стали кликати й слов’ян, як це й раніш бувало. Та за цим разом паннонські слов’яни заремствували, а деякі з них і твердіше сказали обринам: «Чи ромеї супостати нам, що маємо іти на них походом ратним? Глядіть, хорвати, бойки-сервляни, бойки-захолмяни, тервунці, діоклитани пішли й безборонно сіли в їхніх землях, стали