Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
— Що скажеш, старче? — запитав передній.
— Патріарх і настоятель православного храму в Константинополі преподобний старець Сергій просить привідцю турм аварських прийняти його з сольством від стратегів ромейських і синкліту.
— Чого хоче патріарх і його сольство?
— Перетрактацій про мир і злагоду.
— Пробі! Ми ж не розпочинали ще січі.
— Святий отець хоче, аби вона й не розпочалася.
Терхани повеліли заждати — послали когось із своїх, аби повідомили каганові про ромейське сольство і його наміри.
Почувши, хто очолює сольство, Дандал гидливо скривився. Догадувався, про що піде річ, служитель християнського храму страхатиме його Небом, благатиме замиритися, доки не пролилася кров. А проте не зважився відмовити Сергію і тим, хто йшов із ним добути мир і злагоду.
— Проведіть їх до мене, — сказав посланцеві терханів. Приймав слів у просторім, не по-походному обставленім наметі. І не сам — обабіч сиділо чоловік вісім із його найближчого оточення.
— Великий кагане, мужі ратні і думаючі! — стримано, одначе й доволі урочисто почав свою речницю патріарх. — Імперія, стратеги її і весь люд ромейський послали мене поговорити про замирення між нами і ратною силою каганату.
Патріарх змовк на мить, жде, що скаже каган. А Дандал ні пари з уст. Дивиться на пещеного в церковних хоромах сла і відмовчується.
— Хотіли б знати передусім, — говорить по деякім мовчанні патріарх, — що привело каганові турми під стіни Константинополя. Чи імперія завинила чимось перед родами аварськими? Чи вона не живе з ними, як і належить жити сусідам?
І знову Дандал не поспішав із речницею.
— Було б ліпше, — озвався зрештою, — коли б імперія не нагадувала нам про свою добропорядність. Скільки разів обіцяла вона нам платити за службу на обводах і скільки виявлялося потім, що то був обман?
— Достойний! — не став вагатися патріарх. — Зобов’язувалися платити каганові Баяну. Відтоді; як його не стало, а авари замали свою землю, договору між нами не було.
Дандал хотів було сказати щось на ту речницю сла, а казання не спадало на думку, і те, видно, розгнівило його.
— За давні кривди теж розплачуються. А коли вони занадто давні, то вважайте, що прийшли ми взяти своє по праву сильного.
Тепер патріарх довго і пильно дивився на кагана повитими тихою осмутою очима.
— Сину мій, мовив звичним для церковника голосом, — побійся бога. За це карають — і жорстоко карають — небеса.
— Наші небеса завжди були за нас, святий отче. Коли оце і все, що хотів сказати нам, вважай, що перетрактації вичерпали себе.
То була несосвітенна зухвалість і видима зневага. Та що мав робити Сергій? Він не просто особа, хай і високого сану, він сол від народу, держави, мусить і таке терпіти. Хіба не знав, до кого йшов? Варвар — він і є варвар.
— Мені є що сказати, привідцю. Затим і прийшов, аби звідомити тебе: імперія і за цим разом ладна відкупитися, тільки б не мати січі з аварами, не лити задарма людську кров. Назви суму викупу — і ми сплатимо тобі її, якщо матимемо, звичайно, гарантію.
— Яку ще гарантію?
— Що каганат, отримавши викуп, не піде на імперію походом ратним, принаймні в найближчі двадцять п’ять літ.
— Хм. І за скільки ж імперія збирається придбати собі мир із нами?
Патріарх завагався.
— Миру благає слабший, ціну йому визначає сильніший. Лишаємо це право за каганом і нині.
Дандал, видно, був підкуплений довірою, не одразу одважився сказати те, що намислив. І все ж одважився.
— За цим разом, достойний сол, ми хочемо узяти все, що є в Константинополі.
— Як то?
— Бо візьмемо сам Константинополь. Всім, хто не хоче бути потятим у ньому, даємо три доби на те, щоб залишили город і вийшли до нас чи морем до земель візантійських. Потім може бути пізно.
Сумнівів не лишалося: візантійське сольство терпить крах, он яка зухвалість у каганових речах, он яким хижим пломенем палають його очі.
— І знов кажу тобі, кагане: побійся бога. Проллються ж ріки крові.
— Аби не пролилися, раджу всім, хто не причетний до січі, полишити город. І то за однієї умови: коли візьмуть із собою лише туніку та плащ.
«Господи! — подумав Сергій. — Воістину правду речуть: силу можна угомонити лише силою».
Так і сказав епархові і всім, хто був із ним:
— Через три доби авари братимуть город приступом. Зробіть усе, щоб оборонці його вистояли, інакше загинемо. Від малого до великого — всі загинемо.
Він не марнував часу. На Довгій стіні стояли в нього надійні когорти з легіонерів, поодаль від них — теж легіонери, ті, що мають прийти на поміч, коли станеться вторгнення чи поляжуть оборонці стіни. Усе побережжя Босфору оперізували лави дімотів, за ними — знову лави і знову з дімотів та схоларіїв[126]. Немалу надію покладав і на гвардію, котра лишалася до певного часу в резерві, ще більшу — на флот. Він у нього достатньо могутній, щоб допустити вторгнення недругів з моря. А коли так, дімоти та схоларії, яких тримає на побережжі, теж, вважай, його резерв. Бо що вдіють слов’янські лодії супроти драмонів, на яких є грецький вогонь, і що — супроти трирем[127] та квадрирем[128], де сотні воїв із стрілами та сулицями і є надійне прикриття — борти?
Мав намір поставити завтра всі, які є в пристанищі, кораблі вздовж Босфорського побережжя — так, щоб город був прикритий ними звідусіль — і з боку моря, і з анатолійського узбережжя, та вночі його несподівано розбудили й сказали:
— Вийди, достойний, прибув перекинчик з аварського табору.
Спросоння не второпав, що за один, звідки взявся, тож ждав, коли введуть і поставлять перед очі.
Перше, що запитав: хто він?
— Грек я, патрикію.
— Як опинився серед аварів?
— Був серед тих, кого силою погнали майструвати на вежах тарани, і чув від слов’ян: тоді, як каган ломитиметься з своїми турмами через стіни, слов’яни мають ввійти на лодіях у Золотий Ріг і зчинити в городі переполох, який допоможе каганові здолати опір на стінах.
— Скільки ж у нього лодій?
— Того
