Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

розганяли їхні баранячі голови й били ними в стіну. Їх теж не милували, разили камінням, стрілами з баліст. Хтось скрикував, вражений, падав із вежі, падали й ті, що несли драбини чи тиснулись до драбин. Та на те не зважали. Січа є січа, на місце полеглих чи вражених одразу ж ставали інші й робили своє, визначене повинністю діло. Важливо, що є певність: як би там не було, впадуть одиниці, хай сотні, лишиться ж тьма, а тьму ніщо вже не спинить. Побачать, якої заспівають ромеї, коли вона добереться до стіни та вихопиться на стіну, коли слов’янський флот ввійде в затоку Ханич і вдарить їм у спину.

Був ранок сьомого дня місяця зарева[129]. Над морем Евксінським доволі високо вже знялося й звеселило околії рум’яно-свіже сонце. Такої пори годилося б облишити на мить-другу в супокої всякі повинності й милуватися химерно-загадковими схилами гір, що збігають до моря аж там десь, на супротивнім березі Босфору, як і морем, що стелиться від краю, таке зніжено-голубе і таке лагідне, мов мала дитина. Та не до милувань нині морякам, надто тим, що на слов’янських лодіях. Із Влахернського окопу подали вижу, велено сідати на весла й гребтися що є духу до того ж таки знадного берега по другий бік Босфору, а берегом, під прикриттям персидських баліст — до Золотого Рога.

— Най допоможуть вам боги, братіє! — зичать щасливої виправи ті, що лишаються на березі.

— І най порятують, — моряки їм, — коли рятунок буде можливий.

Вітрил не напинали. Був би вітер, була б і надія, що зловчаться і обійдуть у морі неповороткі ромейські триреми та квадриреми, висадяться в Золотім Розі, уникнувши невигідної морської баталії. Та що вдіють, коли його немає, а каган не бере того на карб, дає вже знак: ідіть і дерзайте? Якщо і є в сім дерзанні якась сподіванка то хіба що на богів. Вони завжди були на боці слов’ян, гляди, й за цим разом не обминуть своєю милостивою увагою. Від анатолійського берега до Золотого Рога не так і далеко. Коли ромеї не запруть його щільним рядом свого флоту, гляди, зловчаться і проскочать до Константинополя. А там що буде вже, те й буде.

Каган сказав: «Ви тільки ввійдіть у Золотий Ріг та зчиніть у стольнім городі Візантії переполох. Того доста буде, щоб у ромеїв, котрі стоять на стінах, підломилися ноги. Все інше я зроблю: так натисну тієї миті, разом із стіною зіпхну з своєї путі». Та легко сказати: ввійдіть. У ромеїв он який флот; у них на кожній триремі, квадриремі, як і на кожнім драмоні, грецький вогонь. Що протиставлять йому? Стріли та сулиці чи власні груди?

— Хто в них за флотоводця нині? — питається котрийсь із мужів свого сусіди по веслу. — Чи не Доброгаст?

— Ба ні, того давно не чути. Або ж помер, або доживає віку тут-таки, в Константинополі.

— То, може, син його виведе супроти нас візантійський флот?

— Може, й син. Чи те має якусь вагу?

— Родак все-таки.

— Е-е, брате. Родацтво в такім ділі мало важить. Найнявся, кажуть, все одно що продався. Тим паче, коли на чолі візантійського флоту стоїть нині не Доброгаст, а син його. У нього кров наполовину ромейська вже, вважай, що чужа. Не пошкодує нас і добутою славою не поступиться.

— Славою ясна річ, не поступиться, та й у велику біду не повинен би ввести.

— Сподівайся, — втрутився в розмову третій, — чи тобі хтось заважає?

Князь Вірагаст — на передній лодії. Доглядався, як і личить флотоводцю, до моря, що слалось попереду. Зрештою обернувся назад, прикидає, либонь, яка в нього сила, як має стати вона, коли ввійде в протоку, як — коли трапиться на путі візантійський флот. І саме тієї миті хтось із дозорних надсилає пересторогу:

— Ромеї, княже!

Їх було занадто багато, драмонів, трирем, квадрирем. аби сподіватися на успіх у баталії. І на те, щоб розминутися з ними, теж мала надія. Ромейський флот чомусь не в пристанищі, а при вході в протоку. Схоже, що флотоводці ромейські довідалися про наміри слов’ян і ціляться перекрити їм путь у Босфор.

Що ж робити? Вертатися назад? Відійти в море? А січа, що її започаткував Дандал? А надія на слов’янський флот і його місце в боролищі під Константинополем і за сам Константинополь? Каган же не простить відступу. Голову зітне, і передусім йому, князеві.

— Правте ближче до європейського берега Босфору! — повелів кормчим. — Всіх інших теж звідомте: доки ромейські триреми розвернуться та наберуть ходу, ми маємо проскочити між ними і берегом. А там і Золотий Ріг недалеко. Гребці, наляж!

Вузькі і бистроплинні лодії слов’ян доволі швидко змінили напрям і, поки ромеї дотумкували, до чого йдеться, та розверталися, дотумкавши, слов’яни встигли проскочити між ними і берегом. Ще б кілька зусиль — і стали б недосяжними, для трирем. Та не до того йшлося. Ті ромеї, що з ними пощастило розминутися, були не єдині в Босфорі. Там, трохи далі, властиво, на півпуті до Золотого Рога чатували на слов’ян швидкохідні драмони.

Тепер нічого іншого не лишалося, як пробиватися силою.

— До баліст! Гребцям — що є сили гребти, всім іншим засипати ромеїв стрілами, не давати їм висунутися з-за бортів! Балістам цілитись по вітрилах, в усе, що береться на драмонах вогнем! Не губіть глузду, братіє. Будемо мужні — проскочимо.

Вони й старалися. І гребли що було моці, і засипали супостатів своїми стрілами з баліст та луків. Однак до пори до часу. На драмонах теж не відсиджувалися так собі, аби далі від біди. Не один уже з слов’ян випустив із рук весло чи лука і не в одну з лодій полетіли потужні, нещадно вражаючі стріли баліст. Те не могло не посіяти сум’яття. Одні лодії збавили хід, інші, втративши занадто багато гребців, почали крутитися на місці.

Князь Вірагаст не знав, як зарадити біді, і кидав гострі позирки очей своїх то в один, то в другий бік. Нарешті зважився.

— Обступаймо ці два драмони, що перед нами, і берім їх на гаки! На них і доберемося потім до затоки Ханич.

Його почули і, певно, увірували: коли вже ставати тут, у морі, з ромеями на січу, то тільки так, взявши драмони на гаки, витеребившись на них. А там уже, нагорі, знають, як діяти. Слов’яни —