Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Він звелів мене відвести.

Я повернувся до камери. Розповів Рожанському перебіг допиту.

Був я дуже обурений.

— Олександре Семеновичу, я сиджу тут кілька літ й знаю сотні справ. Історії, подібної до вашої, я не пригадую. При всьому тому ви стверджуєте, що буцімто проти вас немає ніякого матеріалу? Чи ви не знаєте, що сам факт підтримування стосунків з Бухаріним спровадив до Сибіру тисячі людей? І матеріалу проти них було не більше, ніж проти вас. А ви ж навіть вели з ним розмови!

— Але вони мали зовсім інший характер!

— Чи не здається вам, що ви знаходитеся в французькім салоні й розважаєтеся літературною критикою? Зрозумійте врешті, що Рєзніков — більшовик. Його завданням є охорона партії та уряду. Якби він сприймав ваші витончені міркування про те, яку розмову слід вважати контрреволюційною, а яку ні, то вже давно сидів би разом з нами.

Я був у розпачі. Був переконаний, що стосовно розподільчої системи рацію мав я, а не уряд. Я вважав форми розподілу 1931, 1932, 1933 років чистісіньким безглуздям. Не дарма ж уряд у 1934 році сам ліквідував карткову систему. Чи ж було в 1933 році контрреволюцією те, за що 1 грудня 1934 року всі газети славили як мудру політику вождя, — а саме ліквідацію карткової системи? Я запитав Рожанського про його думку. Він різко відповів:

— У 1933 році ваша позиція була контрреволюційною і дуже небезпечною для стабільності країни. З 1 грудня 1934 року ліквідація карткової системи стала необхідністю для нашого народного господарства. Виходьте з того, що Центральний комітет стоїть на сторожі історичних інтересів нашої країни і світового робітничого класу. Коли потрібні якісь зміни, Політбюро вчасно видасть відповідні вказівки.

Мене це вразило і я хотів продовжити дискусію з Рожанським.

Але він відмовився, киваючи крадькома на Дейніна. Зрозумівши натяк, став чекати наближення ночі.

…Отже, прибув я до Радянського Союзу в березні 1931 року.

То був третій рік першої п’ятирічки і колективізації. Уряд цілком задавив імпорт споживчих товарів, щоб заощадити валюту для придбання техніки. Форсувався експорт російської сільськогосподарської продукції. Все це мало призвести до нестачі продуктів харчування та одягу. Але то була другорядна причина катастрофи голоду, яка впала на країну. Головною ж причиною було зниження сільськогосподарського виробництва в часи колективізації. Селяни вирізали худобу перед вступом до колгоспів. Після тяжкої праці перших жнив протягом цілого року селяни не отримали в колгоспі нічого, опріч пари непотрібних спортивних пантофель замість необхідних їм чобіт з халявами, та трохи матерії низької якості. Селяни були тяжко розчаровані і взагалі перестали працювати. В перші роки в колгоспах панувала так звана система «від рота». Це означало, що кожна селянська родина отримувала свою частку урожаю залежно від кількості членів сім’ї — чи «ротів» — без врахування виконаної роботи. Коли весною почало припікати сонце, селяни прокидалися у своїх халупах і кожен міркував: нехай інший працює. Це призвело до цілковитої дезорганізації господарства. З кожним роком збір зерна зменшувався. Врешті, в 1932 році він досяг лише невеликої частини нормального збору. Але держава не дбала про ситуацію на селі й реквізувала безоглядно все, що було потрібне для міста та для експорту. Індустріалізація країни в ті роки частково фінансувалася за рахунок збільшення кількості грошей в обігу. Природно, що ціни на ринку почали зростати. Тоді держава встановила максимальні ціни і почала регулювати розподіл продуктів за допомогою карткової системи. В 1932 році вартість грошей на вільному ринку зменшилася в п’ятдесят разів порівнянно з 1927 роком. Насправді, інфляція була зупинена вже в кінці 1931 року, але застій у виробництві сільськогосподарською продукції зменшував товарообіг. Держава реквізовувала сільськогосподарську продукцію за сміхотворно низькими цінами.

Селяни йшли до міст, щоб купити хліба для себе і платили за кілограм його більше, ніж отримували від держави за центнер збіжжя.

У 1932 році процес колективізації дійшов до завершення. Кожна людина в Радянському Союзі почала отримували прибутки з джерел, що безпосередньо контролювалися державою. Найпростішою на той час річчю було зревізувати ціни і встановити нові, зважаючи на низьке товаропостачання, і ліквідувати карткову систему, яка втратила будь-який сенс. Карткова система вимагала для свого існування величезного бюрократичного апарату. Чиновники з розподілу продуктів харчування розкрадали дуже велику частину карток.

Люди, яким виховання не дозволяло красти гроші, без зайвих церемоній привласнювали чужі картки. Незліченні продукти споживання, вироблені ще нерозвиненою легкою промисловістю, витікали неконтрольованими каналами. Лише невелика частина продукції досягала рук працюючих робітників та селян. Розвинена система господарського протекціонізму спричиняла марнотратство. Я був переконаний, що ревізія цін зробила б можливим поворот до вільного ринку. Держава на тому тільки виграла б. Залишилось би єдине мірило продуктивності праці — гроші. І уряд мав би можливість розподіляти прибутки так, як вважав слушним. Міг дати інжненерам, потрібним йому для індустріалізації, чи гебістам, потрібним для безпеки краю, заробітки вищі, ніж, наприклад, лікарям чи науковцям, праця яких на той період соціалістичного будівництва здавалася менш важливою.

А при картковій системі певні верстви були значно привілейованими. Тільки ці привілеї мали прихований, а тому корумпований характер. Гебісти за свої 500 карбованців місячної платні могли купити більше за вчителя з його 6000 карбованців на рік. Гебісти, опріч карбованців, отримували ще й іншу валюту у вигляді спеціальних карток на продукти харчування, які вони отоварювали в спеціальних розподільниках за низькими цінами. В країні не було єдиної валюти, їх було дві: карбованці та картки. Оскільки кожна категорія товарів вимагала інших карток, існували пункти їх обміну. Ціни встановлювались адміністративно, тобто свавільно. Люди втратили критерії для встановлення розумних цін. Уряд не мав повної картини розподілу національного продукту. Грошові надходження перестали бути для працівників стимулом для підвищення продуктивності праці. У будь-якому разі заробляли невелику кількість грошей, які могли реалізувати за низькими цінами в кооперативах та державних магазинах. Усе, що зароблялось понад це, могло бути реалізоване на вільному ринку