Зустрічі й розмови в Ізраїлі. (Чи українці "традиційні антисеміти") - Петро Мірчук

Др. Петро Мірчук народився 26 червня 1913 р. в Дробівлянах біля Стрия, в Україні, як син малоземельних селян. Гімназію закінчив з відзначенням в Стрию в 1932. Студіював право і політичні науки, на Львівському Університеті, на Українськім Вільнім Університеті в Празі і на німецькім Карловім Університеті в Празі і в червні 1941 одержав докторат права і політичних наук. В 1960 р. одержав на Дрексель Університеті у Філядельфії, ЗСА, ступінь магістра бібліотекарства. В 1969 р. докінчив на УВУ в Мюнхені, Баварія, студії історії України й одержав ступінь доктора філософії. В 1936-39, студіюючи, працював у в-ві "Українська преса". Після війни працював у Німеччині як редактор і адвокат, в Америці як журналіст, бібліотекар і проф. університету як викладач політичних наук. Тепер на емеритурі.

Член ОУН від 1932 р. (в 1930-32 член Юнацтва) був шість разів арештований польською поліцією. Від вересня 1941 до травня 1945 політв'язень німецьких тюрм і концлагерів (три роки в Авшвіці). В 1948 р. червоно-московські окупанти арештували його родину в Україні і замордували батька, маму і найстаршу сестру, а дві молодші сестри засудили на десять літ концлагерів і по відбутті присуду змусили залишитися "добровільно" на Сибірі.

Видав досі друком поверх двадцять праць, між ними історію УПА, історію ОУН, історію Гайдамаччини ("Коліївщина") та життєписи Міхновського, Коновальця, Бандери, Шухевича-Чупринки.

Від 1946 р. жонатий, батько трьох синів, з яких один є українським католицьким священиком.

Член головних управ багатьох українських організацій. А також почесний член Jewish Identity Center, Chapel of Four Chaplains і член Єврейсько-Українського Товариства Співпраці в Ізраїлю.

                                                     Автор — в" язень концтабору Аушвіц, — липень 1942 р.

Жиди живуть на українській землі вже поверх тисячу літ, якщо прийняти, що хозарські жиди таки були жиди, а поверх шість століть, якщо брати до уваги лише тих жидів, що прийшли в Україну з Палестини через західню Европу. Тож було аж надто багато часу, щоб взаємини між ними і місцевим, українським населенням прийняли дійсно добросусідський характер. Бо одна справа відношення між членами народу поневолювачів і місцевим населенням, як от у випадку українців: поляки — українці, москалі — українці, а зовсім інше мирні імігранти, так сказати б гості. Такими мирними імігрантами були в Україні в давнину греки в надчорноморській смузі, а після них серби, болгари, а в північно-західній частині чехи й німці, білоруси. Усі вони або поволі українізувалися, або зберігали свою етнічну окремішність, ніколи не викликаючи конфліктів із автохтонним українським населенням, законним господарем.

Жиди ні в давнину, за Київської Руси, ні в 14-ім століттю й опісля не прийшли в Україну як завойовники, як окупанти. Вони приїхали шукати захисту, тікаючи з західньої Европи перед дошкульним переслідуванням. То й повинні були ладнати в скорому часі добросусідські взаємини з українцями й заслужити собі пошану серед місцевого населення, як всі ті греки, серби, болгари, чехи, німці, що імігрували в Україну.

Але вийшло зовсім не так. Чому? Хто винен? Господарі, які не вміли і не вміють догодити непрошеним гостям, чи може "гості" винні, які в чужій хаті поводяться весь час так, що господареві терпець рветься?

Професор Стефан Поссони, Співробітник Інституту Гувера в Станфорді, Каліфорнія, у своїй праці про "плюральні спільноти" займався теж проблемою жидів в Україні і прийшов до такого висновку:

"Якщо йдеться про жидів, то виглядає, що вони в величезній більшості переконані, що українці — невилічимі антисеміти. А тому жиди і їхні організації вперто ангажуються в протиукраїнську пропаганду. У висліді цього, тут ролі помінялися: Жиди, які всюди є обєктом ворожої пропаганди, в Україні стали переслідувачами українців. Воно не значить, що жидівська пропаганда проти царської і комуністичної Росії і проти нацистівської Німеччини взагалі не існує. Тільки ж різниця в тому, що коли переслідування жидів нацистівською Німеччиною є незаперечним фактом, то антисемітські переслідування українцями й українськими урядами суперечить історичним фактам. І про совєцько-московський антисемітизм, який є очевидним, жиди говорять отягаючись і дуже неохоче й чомусь не беруть його серйозно". (Ukrainian Quarterly, Summer 1975, p. 139–140.)

Щождо пришиваних українцям жидівських погромів в періоді Хмельницького то проф. Поссони у тій же статті стверджує: "Масакри жидів і взагалі цивільного населення були в тих часах частим явищем. Прикладом "Тридцятилітня війна". Найжахливішими в той час були масакра й плюндрування Магдебургу. Цей жахливий погром був вчинений німецькою армією під командою генерала Йогана Тіллі, але його ніхто не обвинувачує в погромах, а навпаки вважають його невинним".

Проф. Поссони пригадує теж, що в часі воєн Хмельницького найжахливіший погром жидів був вчинений у Люблині польською армією. Але напастливе обвинувачення в антисемітизмі й погромах жиди вперто зберігають для українців.

В 1961р. визначний жидівський журналіст у статті "Українці й Жиди" інформував:

"18 червня 1961 року президент Ізраїля Ісаак Бен-Цві прийняв 150 представників українських жидів, що тепер живуть в Ізраїлю. Він сам теж родився в Україні і там організував в Полтаві перший жидівський відділ самооборони перед московськими чорносотенцями в 1905 році. Він з гордістю витав членів уряду Ізраїля, та визначних науковців, поетів, письменників, професорів, політиків і членів парляменту, що були між тими 150 українськими жидами, яких він запросив до своєї палати в Єрусалимі.

"Бен-Цві кілька разів підкреслив у своїм привітанню величезний вклад українського жидівства у постання й розвій Ізраїля. Жиди в Україні були передовиками в рості модерного сіонізму, що добився визволення Святої Землі з двотисячної неволі і привернув батьківщину розсіяним по всьому світі жидам". (Ukrainian Quarterly, Summer 1961, p. 107.)

Здавалось би, що бодай тих провідних 150 жидівських інтелектуалів, що родилися й виросли в Україні, де як в ніякій іншій країні світу могли свобідно плекати й розвивати свою культуру, зберігаючи свої традиції, із вдячності за гостинність