Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
— А що він може зробити, коли я не підкорюся?
— Олександре Семеновичу, ви просто смішні. Якщо захочуть вас примусити, то протягом одного-двох тижнів зламаєтеся так само, як і всі інші, й визнаєте все, що треба. Я вважаю, що ви не повинні доводити справу до того й вчасно все залагодити зі слідчим. Я вже сиджу довго, але ще не зустрічався з такою справою, як ваша. Ваша справа мене дуже нервує і я не хотів би про неї більше говорити.
Він розгнівано замовк, неначе я образив його. Я схопився за голову. Чи я дійсно потрапив до будинку божевільних? Ото сидять тут невинуваті люди й зізнаються в усьому, чого вимагає від них їхній гнобитель. Вони при цьому боронили не стільки інтереси радянської системи — я їх боронив також — вони боронили репресивні заходи, скеровані проти них самих. Тобто грали роль для мене просто неприйнятну.
Жорстке припинення розмови створило напружену атмосферу.
Мій пізніший досвід переконав мене, що тюремна камера є дуже чутливим організмом. Настрій камери визначається настроєм її найбільш деморалізованих мешканців. Один неприємний чоловік може двадцятьом іншим обернути життя на пекло.
Я почав розмірковувати над тим, чому Рожанський так образився. Мені здалося, що я знайшов психологічне пояснення його поведінки. Він, будучи старим революціонером, не зміг протистояти фізичному й моральному натискові НКВС. Можливо, він соромився своєї слабкості, і кожен, хто чинив опір, нагадував йому його власну ганьбу, кожен діяв на нього в тому сенсі провокаційно. Все, що він сказав про вірність партії й тому подібне, було лише ідеологічною надбудовою для виправдання власної капітуляції.
Після обіду того ж дня Рожанський запропонував інтелектуальну гру. Вибиралась якась визначна історична постать — вождь, артист, учений чи державний діяч — і хтось із товариства мав відгадати прізвище цієї людини. Він мав зробити це за допомогою десяти запитань, на які можна було отримати відповіді «так» чи «ні». Ці питання стосовно часу, місця, й професії наближали гравця все ближче до відгадки вибраної постаті, аж поки таки він її не називав. Сама постановка питань залежала від рівня інтелекту.
Та гра дозволила мені впродовж наступного тижня добре запам’ятати оточення, в яке я потрапив. Власне, участь у грі брали лише Рожанський та я. Дейнін навряд чи коли чув більшість імен, якими ми користувались. З часом ми почали відшукувати далекі історичні постаті. Ми вивчали за допомогою цієї гри ступінь інтелектуального розвитку та освіченості партнера і з приємністю переконалися, що ми варті один одного. Нас турбувало сумління стосовно Дейніна, бо ми не хотіли, щоб у нього виник комплекс неповноцінності.
Через декілька днів дійшло до голосної суперечки між мною та Дейніним. Він напав на систему відрядної роботи в радянському господарстві. Тим часом я боронив інтереси держави. Дейнін говорив:
— Колись ми боролися проти відрядної роботи й проти нормування праці, а тепер робимо те саме, але ще гірше. У нас уже взагалі немає погодинних заробітків, усі працюють на акорд і вимучуються до смерті. Колись бойкотували таких, що б’ють рекорди та змушують інших до роботи в такому самому темпі. Тепер же вони стали героями. Слабкіші не можуть їх наздогнати і здихають з голоду.
— Але ж, товаришу Дейніне, як ви не розумієте, що одне — працювати на капіталістів, а зовсім інше для власної держави?
— Що звичайний робітник має з того, що повинен працювати важче, не маючи змоги придбати собі навіть пари пристойного взуття?
— Товаришу Дейніне, надприбуток, який є результатом збільшення продуктивності праці, зараз іде до державної каси, тобто приносить користь усьому робітничому класу країни.
— У такому разі чому нам зараз живеться гірше, ніж раніше?
— У всякому разі не з приводу відрядної системи роботи. Додаткова вартість, що є наслідком збільшення продуктивності праці, не є тепер наслідком експлуатації. Але ми маємо завдання, яких раніше не мали. Маємо дуже замало часу для того, щоб наздогнати капіталістичні країни, мусимо створити велику промисловість, щоб постачати наше сільське господарство тракторами, сільськогосподарськими машинами й добривами. Мусимо озброїти нашу армію, щоб у разі нападу не бути безборонними. Зрозуміло, що за цих умов держава надає собі право використовувати велику частину громадського продукту, аби покрити інвестиції й видатки на озброєння.
Ми не можемо витрачати багато на споживання, оскільки будуємо і озброюємося.
— Товаришу Вайсберг, я чую це вже десять років. Те ж саме каже нам кожен промовець з агітпропу на кожних зборах. Але спочатку нам казали, що маємо виконати п’ятирічний план і тоді матимемо все необхідне, будемо жити з прибутків великих заводів і жити добре. Але поки ми виконували цю п’ятирічку, вони приготували іншу. Її також виконали, а жити стало ще гірше, ніж перед обома п’ятирічками. Я розумію, що ми маємо витрачати багато грошей на інвестиції. Але ж ми вже повинні були б мати прожиток із грошей, заінвестованих у минулі десять років. У 1931, 1932 та 1933 роках я не міг купити за свій заробіток і п’ятої частини того, що міг купити впродовж 1924, 1925 та 1926 років. Щось тут не так, справи йдуть усе гірше.
Я подивувався тому, як цей робітник ясно бачить ситуацію.
В минулі роки мені часто доводилося розмовляти з пролетарями.
Дуже часто доводилося чути гіркі скарги, але ніхто не аналізував ситуацію так гостро, як Дейнін. Можливо, всі думали так само, як і він, але уникали на цю тему висловлюватись. Здається, в’язничні камери в Радянському Союзі є єдиним місцем, де ще можливі вільні дискусії.
Після вечері наглядач повів нас до туалету. Дейнін пішов першим і швидко повернувся. Рожанський і я повернулися пізніше. За цей відрізок
