Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
Повели мене до сусідніх дверей на другому боці коридору. Я потрапив у камеру, дуже схожу на ту, в якій довелося перебувати на початку слідства. З вікна відкривався краєвид на велике подвір’я. В камері було три ліжка. Коли я зайшов, піднялися два в’язні й відрекомендувалися.
Молодий назвався Дейніним. Він мав попелясте волосся, був середнього зросту зі слідами віспи на обличчі. По його руках можна було впізнати пролетаря. Він справляв враження дуже чемної людини. За фахом був електромонтером і працював у Харківському інституті вогнетривких матеріалів.
Другий заслуговував на увагу: високий, худий, трохи сутулий.
Обличчя мав виснажене, чоло високе, волосся чорне, мав проникний погляд. Я подав йому руку й назвав себе. Він промимрив: «Рожанський», — і на мить затримав мою руку у своїй. Я глянув йому прямо в обличчя й кілька секунд не міг відірвати погляду — до того вразила мене демонічність його очей. Потім він почав говорити. По кількох словах мені стало ясно, що дух того чоловіка був адекватний його зовнішності.
Я відповідав лаконічно. Мене цікавило питання: хто з цих двох людей є провокатором. Вирішив, що Рожанський. Я поклав речі на порожнє ліжко й сів. Рожанський, спершись на підвіконня, розмовляв із Дейніним. Говорив довго. В камері запав морок. Я мовчав, цілком віддаючись відчуттю спокою, який приносив мені кожен вечір. Але я уважно стежив за темною фігурою під вікном.
Кого нагадував мені цей чоловік? Саме таким я завжди уявляв собі постать флорентійського єретика Гіроламо Саванароли. Він розмашисто й вайлувато розмахував руками під час розмови, і в його голосі вчувався непідробний фанатизм. Він оповідав Дейнінові історію французького Конвенту. Мій прихід перервав його розповідь, а тепер він її продовжував. Говорив про Робесп’єра і складалося враження, що він свідомо надавав трибунові великої буржуазної революції рис людини з Кремля, яка нас тут усіх тримала за ґратами.
Я не дуже стежив за тим, що він говорив, мене зацікавила його особистість. Раз у раз мною опановувала думка, що якби він своє дрантя замінив на сутану монаха, воскрес би флорентійський єретик.
Розмови першого дня були обережними. Ніхто не розповідав про свою справу. Вірніше, ті двоє говорили про це обережно. Я дізнався багато про політичне становище в країні та у світі. Рожанський належав до найбільш освічених людей, яких я будь-коли зустрічав у своєму житті. У Радянському Союзі було мало таких, що освоїли західну культуру. Серед старих же партійців дореволюційного часу їх було досить, але вони дивилися на світ дещо догматично, через окуляри марксової теорії. Здобутки мистецтва й літератури лежали поза їхнім обрієм. Рожанський був марксистом, але не обмежувався проблемами політики й соціології. Не було значної книжки чи то англійською, французькою, німецькою чи італійською мовами, яку б він не знав. Він однаково був ознайомлений з німецькою класичною філософією, англійською політекономією та французьким раціоналізмом.
У розмовах із ним мій голод на наукову та мистецьку тематику був повністю задоволений. Я був відрізаний від духовного життя Європи та Америки не лише після арешту. Мене повністю поглинули поточні справи. З того часу, як я змінив наукову роботу на організаційно-технічну, я не мав часу навіть на читання книжок. Новітня західна література була для мене майже недоступною. Радянська ж література знаходилася в той час під пресом диктаторського контролю. Уривками я звертався до російської класики. Але й то було дуже рідко. Як правило, після закінчення робочого дня я бував занадто виснаженим, щоб піти до театру, хоч театр у Росії ще був виключно гарний. Тепер же в розмовах з Рожанським я повернувся до уподобань моєї юності. Якось мова зайшла про великі постаті часів ренесансу, іншого разу — про Шекспіра. Ми перекидалися думками наче грали в якийсь інтелектуальний теніс, і ми обидва дуже тішилися вдалим ударом напарника. Я відпочивав.
Рожанський був убогим. Не мав нікого, хто приніс би йому харчі або гроші. Я ділився з ним тим, що мав сам. У перші дні ми не говорили про наші особисті справи. Обговорення загальних проблем відсунуло все на другий план.
Слідчий майже на тиждень полишив мене в спокої. Я прийшов до тями й почав дуже добре розуміти гарне висловлювання: «Людина тішить людину».
Через декілька днів після мого прибуття Дейнін і Рожанський прониклися до мене довірою й обидва розповіли мені свої історії.
Історія Дейніна була дуже простою. Він був безпартійним і під тягарем злиднів часто робив зауваження, котрі його пильні колеги доносили до НКВС: не можна дістати хліба й сала, раціони дуже малі і так далі. Під кутом зору Карного кодексу це була контрреволюційна агітація, параграф 54.10. Не мало ніякого значення те, що критика Дейніна мала підстави — хліб на базарі весною 1933 року коштував у 50 разів дорожче, ніж весною 1927 року перед початком колективізації, натомість заробітки виросли лише на 60 відсотків. ДПУ мало за контрреволюційну агітацію навіть згадку відомих фактів, якщо це не подобалося властям. Невільно було казати, що колись взуття було краще, незважаючи на те, що теперішнє через місяць чи два геть розвалювалось. В очах НКВС мала значення не правдивість сказаного, а лише тенденція. Підслідні, як я пізніше міг переконатися на сотнях прикладів, не робили жодної спроби протесту проти такого правопорушення. У переважній більшості випадків вони лише зрікалися сказаного. Всі були переконані — так далеко зайшла енкаведистська діалектика — що людина, котра хвалить минуле, справді здійснює злочин контрреволюційної агітації.
Справа Рожанського була більш складною. Він був старим революціонером. У ході процесу над румунськими комуністами на початку двадцятих років його було заарештовано. Він стійко переніс тортури сигуранци й після закінчення покарання втік до Радянського Союзу. Тут він спочатку відігравав досить значну роль, але в 1925— 1927 роках симпатизував троцькістській опозиції. Деякий час займав посаду політичного інструктора при Харківському НКВС і дуже добре розумівся
