Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

марксистів, у яких дуже вдало поєднувалися найкращі традиції російської та західної культур. Я мав із ним розмову й пояснив стан справ в інституті. Він обговорив ситуацію з відповідальним працівником Центрального комітету й рекомендував поставити на чолі інституту вченого. Тим самим конфлікт в інституті було практично вичерпано, але ми в УФТІ впродовж багатьох місяців нічого не знали про прийняте в Москві рішення. Боротьба в інституті продовжувалася. Давидович пішов у контратаку. Він поінформував Харківське управління НКВС про те, що в інституті виникла таємна змова під керівництвом Ландау та Вайсберга з метою саботажу військової тематики. Не знаючи подробиць доносу Давидовича, посланого гебістам, ми чекали найгіршого. Товариші в партійному осередку інституту вагалися. Вони ще не бачили, з ким треба зберегти добрі стосунки: з директором, за яким, правдоподібно, стояло ДПУ, чи з провідними науковцями, які могли чекати на допомогу з Центрального комітету в Москві. Давидович був переконаний, що саме я, стоячи за кулісами, плету мережу змови проти нього. Насправді, Ландау та його друзі були досить самостійними, аби чекати від мене вказівок про те, що їм робити. Однак, протест нашої групи проти Давидовича був сформульований політично так грамотно, що директор відчув мою руку. Він не міг повірити в те, що безпартійні могли так обережно взятися до справи. Для подання заяв до найвищих партійних органів у Радянському Союзі існував певний ритуал, котрий невільно було порушувати. Зокрема, подання групової заяви, підписаної вісьмома особами, являло собою завідому контрреволюцію. Це було б започаткуванням політичної організації, що в радянському розумінні дорівнювало контрреволюції. Тому ми направилии до Центрального комітету різні подання у справі Давидовича, підписані, щонайбільше, двома або трьома особами. Групові вчинки і збір підписів дозволялися лише тоді, коли це організовувала партія, наприклад, коли колгоспники якогось села писали листа до улюбленого вождя, батька народів, великого Сталіна й дякували йому за щасливе життя.

У такому разі партійна організація сама збирала підписи.

Вагалася не лише партійна організація УФТІ. Навіть харківській НКВС, який стояв на боці Давидовича, дуже обережно брався за справу. Давидович наполягав на тому, що когось треба заарештувати.

Тоді ще не наважувалися підняти руку на самого Ландау, вченого зі світовим ім’ям, чи заарештувати мене — іноземця. (Двома роками пізніше із задоволенням заарештовували саме іноземців). Вони вишукали найбеззахиснішого в нашій групі, а саме молодого студента на прізвище Корець, який працював разом із Ландау. Корець боготворив Ландау і з великим азартом брав участь у боротьбі проти Давидовича. Давидович наказав для початку під будь-яким приводом виключити його з комсомолу. Наприклад, за приховування свого соціального походження. При оформленні до інституту Корець склав дві свої автобіографії: одну, дуже докладну, для комсомолу, куди вступив. Другу, коротку, — для відділу кадрів інституту. В першій автобіографії він зазначив, що його мати під час громадянської війни деякий час займалася торгівлею. Насправді, вона приносила на своїх плечах з села до Сімферополя картоплю та яблука й продавала їх на базарі. З того доходу самотня жінка утримувала двох своїх дітей. У короткій автобіографії, поданій до інституту, Корець цю деталь опустив. Зрештою, інститут був адміністративною одиницею, а не політичною. Давидович намагався через Кореця добратися до нашої групи. Він передав справу в партком, і Кореця було виключено з комсомолу як «класово ворожий елемент», що приховав своє соціальне походження. Цього Давидовичу здалося замало. Він хотів нас залякати. Через кілька тижнів Кореця було заарештовано. Це, дійсно, паралізувало ініціативу нашої групи. Ландау був єдиним, хто не зламався. Мої приятелі вважали, що тепер і я опинився в небезпеці.

Через кілька днів після арешту на загальних зборах працівників інституту розпочалася проробка Кореця. Люди підводилися один за одним і з глибоким обуренням говорили про прихованого ворога, шпигуна, який пробрався до інституту. Я довго вагався йти на збори чи ні. Комаров, як старий комуніст, добре знав настрої в партії, в глибині свого серця був на нашому боці. Він підмовив мене піти.

Сказав:

— Алексе, якщо сьогодні не підеш, то тебе навіть можуть заарештувати, а в кращому разі ти будеш депортований із країни. Той конфлікт не буде вирішуватися в Харкові. Останнє слово матиме Центральний комітет у Москві. Немає жодного сенсу демонстративно триматися осторонь зборів. ДПУ розцінить це як провокацію, а Давидович тільки цього й чекає. Не роби йому цієї приємності.

Я послухався, пішов на збори і при голосуванні підняв руку, голосуючи за резолюцію, що засуджувала Кореця. Я ще й зараз, коли пишу ці рядки, палаю від сорому. За всі часи мого перебування в партії та Радянському Союзі я не здійснив більш ганебного вчинку і добре це усвідомлюю.

Арешт Кореця фактично поставив нашу групу поза законом. Усі ходили пригнічені, ніхто не відважувався сказати що-небудь відверто. Давидович тріумфував. Але наукова робота була паралізована.

Я сам поінформував про це високі інстанції в Москві. Моя інформація була прийнята, але нічого не було сказано про те, яке буде рішення. Минув місяць, потім другий. Давидович набрався відваги й усунув мене з посади. Я мав якісь справи в Москві й зібрався туди поїхати. Давидович не дав мені дозволу на виїзд, якщо я не дам йому слова честі, що ні з П’ятаковим, ні з будь-якою іншою високою посадовою особою в Москві не буду говорити про справи в інституті.

Я не дав йому такої обіцянки і відмовився від поїздки, але зателефонував до Москви та проінформував про справи людей в Народному комісаріаті. Через тиждень Давидович призначив нового керівника Дослідної станції. Я продовжував роботу. Якось пополудні, коли я саме повернувся з будівельного майданчика й відпочивав, до кімнати вбігла сяюча теща:

— Алексе, чи ти знаєш, хто повернувся?

— Я нічого не знаю.

— Корець!

— Його звільнили вранці за вказівкою з Москви. Значить, він усе ж таки шпигуном не був. У партійній організації декому буде соромно. Загальний настрій повернувся проти Давидовича. Центральний комітет виявився сильнішим від місцевого ДПУ.