Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
Може закрастися шпигун. В дійсності ж, таємний відділ інституту, де проводилися секретні роботи, мав сталеві двері і до того ж охоронявся. Опріч того, шпигун, навіть якщо б йому вдалося проникнути всередину, не взнав би нічого. Він би побачив лише переплетіння скляних труб та дротів, безліч насосів і двигунів, та всяку іншу апаратуру фізичної лабораторії. Те, що належало тримати в таємниці, а саме результати вимірів, знаходилося в головах фізиків. Навіть їхні нотатки не могли слугувати джерелом інформації. А тому шпигун, якщо він, навіть, був фізиком, у разі проникнення на територію не здобув би ніякої цінної інформації. Він мусив би пошукати наукових працівників, які не були під наглядом охоронців інституту. Однак, переконувати ДПУ було марною справою. Гаслом дня була «революційна пильність». Проголосив його сам Сталін. ДПУ його підхопило й почало застосовувати навіть там, де не було чого пильнувати.
Кошти сплачувала держава, утримуючи величезний паразитичний апарат охоронців.
Втручання Давидовича в мою сферу діяльності відбувалося одне за другим. Кожне таке втручання зменшувало продуктивність праці, збільшувало адміністративні витрати. Але все це мало турбувало Давидовича. Адже я був занадто самостійним, і йому треба було замінити мене кимось іншим. І от Давидович проінформував мене про те, що не може більше утримувати мене на такій відповідальній посаді, та що я мушу передати справу комусь із російських комуністів, а сам продовжити працювати в ролі головного інженера та заступника директора. Він не хотів мене звільняти з роботи, бо бачив, що мене не було ким замінити. У країні було дуже мало добрих організаторів. Трести й комісаріати рвали їх прямо з рук. Якби я був росіянином, Народний комісаріат давно б уже довірив мені більш відповідальну роботу. Однак будівництво дослідної станції також було досить складною проблемою. Треба було вирішувати не лише технічні проблеми, які висуває кожна велика промислова будова, але й вести підготовку наукових досліджень. Давидович не мав ким мене замінити. Він хотів поставити на чолі будівництва якогось відданого собі російського комуніста, а мене схилити до того, щоб я й надалі працював під його керівництвом. Я ж не погоджувався. Я пам’ятаю свою з ним розмову дуже добре. Він прийняв мене у своєму приміщенні пізно вночі. Помешкання мав добре умебльоване за рахунок інституту. Сам відібрав меблі. Були вони свідченням дрібноміщанської відсутності смаку. В останній роки увійшло в звичай, що директор обставляє свою квартиру за рахунок підприємства. У нас в УФТІ той звичай ще не прищепився. Наші головні спеціалісти мали дуже скромно умебльовані помешкання.
Давидович повідомив мені про своє рішення. Я відповів:
— Товаришу Давидович, я не маю заперечень проти вашого рішення. Можливо, воно викликане політичними міркуваннями. Я з охоче передам свою адміністративну роботу й повернуся до технічної фізики. Вважаю недоцільним продовжувати займатись попередньою діяльністю на іншій посаді.
— Чи не означає це, що ви хочете полишити роботу на станції?
— Саме так.
— Це те ж саме, що взагалі відмовитися від роботи. Чи відомо вам, що це означає в нашій державі?
— Товаришу Давидович, при одному й тому самому завданні один поганий керівник краще двох гарних. Кожна робота витримує лише одного чоловіка, відповідального за її виконання. Якщо я маю продовжувати роботу, а новий директор буде нести за неї відповідальність, то обов’язково виникнуть конфлікти, які гальмуватимуть будівництво. Було б краще, якби цей чоловік призвичаївся за все сам відповідати. Я йому допомагатиму протягом місяця, щоб ввести його в курс справи.
Давидович боявся, що коли мене не буде, то будівництво зупиниться. Будувати в Радянському Союзі було дуже непросто. Бракувало всього. Якщо був цемент — не було дерева. Якщо було одне й друге — бракувало необхідного трансформатора. Або не було будівельників. Коли ж були й робітники, то бракувало кредитів і треба було їх «вибивати». Але ще більші труднощі очікуються при монтажі устаткування. Велика будова має функціонувати як оркестр, у якому не повинно бракувати жодного інструмента. Давидович сам був відповідальний за будівництво в інституті установки високої напруги.
Те будівництво велося вже п’ять років, а його обсяги заледве сягали однієї п’ятої від обсягів будівництва дослідної станції. Він розумів, що за застій на будівництві дослідної станції, спричинений моєю відставкою, відповідати доведеться йому і боявся цього. Саме з цієї причини він тягнув зі своїм рішенням цілих два місяці. Після цього він таки примусив мене по партійній лінії прийняти його пропозицію. Я погодився скласти з себе керівництво й продовжувати роботу при новому директорові.
Справи в інституті йшли все гірше й гірше. Нарешті, наукові керівники інституту вирішили, що далі так тривати не може. Вони зібралися й написали подання до Центрального комітету партії з проханням звільнити Давидовича й повернути до інституту Лейпунського, що був на той час в Англії і працював у лабораторії лорда Резерфорда. Центральний комітет та Комісія партійного контролю, один з найвищих органів Радянського Союзу, зайнялися цією справою. Членом Комісії партійного контролю, якому підлягав науковий сектор, був Модест Йосипович Рубінштейн, людина відкритого характеру й великої внутрішньої культури. Він об’їхав майже всі континенти, володів сімома мовами й належав до того типу російських
