Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

— Олександре Семеновичу, будьте обережні. Не ведіть розмов з Дейніним. То людина непевна.

— У якому сенсі, я вас не розумію?.

— Я не маю доказів, але переконаний, що то шпигун НКВС. Я в цих справах маю дуже великий досвід, навіть інстинкт, котрий мене рідко підводив.

— Але ж зрозумійте, я не контрреволюціонер. Що може довідатись від мене шпигун? Я не веду контрреволюційних розмов.

— Товаришу Вайсберг, ви наївні й не знаєте відносин у нашій країні. Такий агент повинен доставити матеріал своєму шефу. Якщо такого матеріалу не буде, то він його придумає. Просто спотворить ваші відповіді так, що вони наберуть контрреволюційного забарвлення.

— Він може це вчинити навіть без розмов зі мною.

— Але без розмов з вами він не знайде за що зачепитись. Зрештою, робіть, як знаєте, але ж у ваших власних інтересах бути обережним.

Я довго розмірковував над цією розмовою з Рожанським. Я все ще не міг позбутися враження, що саме Рожанський виконує в нашій камері якісь завдання слідчого. Його особисте ставлення до «правдивості» зізнань залишалося для мене незрозумілим. Людина та була, однак, відмінною від пересічних людей. На його висловлювання наклали відбиток минулі переживання і певний тюремний невроз.

Мої підозри почали поволі згасати. Після того ж, як він застеріг мене стосовно Дейніна, він покорив мене повністю. Я почав шукати інше пояснення його поведінки. Можливо, він боявся агента Дейніна та його доносів слідчому? Можливо, саме з цього приводу хотів перед НКВС створити враження своєї суперлояльності? Однак, ця теорія не могла бути цілковито переконливою. Іноді він говорив з явним релігійним фанатизмом. Дивився на мене як на ворога, що підіймає руку на все найсвятіше. Людина не може маскуватися до такої міри, тим паче, маючи такий сильний темперамент, як у Рожанського.

Тієї ночі я довго не міг заснути. Мій мозок гарячково шукав орієнтації. Що діється? Чи дійсно Дейнін є агентом? Чи дійсно Рожанський його боїться? Навіщо йому треба було розігрувати комедію? Адже міг зачекати, поки Дейнін засне й відверто зі мною поговорити. А до цієї пори не вчинив жодної такої спроби. Можливо, він боявся мене так само, як і Дейніна? В атмосфері НКВС втрачалося відчуття дійсності. Навіть там, на волі, після великих процесів люди вже не розуміли, хто є переслідуваним, і хто переслідує. Щось подібне мало місце й тут. З іншого ж боку, Дейнін розмовляв так, що наче нічого не треба було тут боятись. Чи, може, його покривала домовленість із слідчим?

У мене розболілася голова. Я вже не знав, що й думати. Ясно було одне: Рожанський був мені симпатичним. Була то людина сильного темпераменту, а такі не бувають шпигунами. Що ж до Дейніна, то я його просто не терпів.

Я пролежав кілька годин, коли зауважив, що й Рожанський не спить. Він встав, підійшов до мене й сів на моє ліжко. Ми почали розмовляти пошепки.

— Товаришу Рожанський, Дейнін спить. Прошу, скажіть мені, чи ви справді вірите в те, що сказали мені позавчора?

— Так, безперечно. У цих справах я ніколи не жартую.

— Добре. Але скажіть, Бога ради, який сенс має складання фальшивих зізнань?

— Олександре Семеновичу, ніхто з нас достеменно не знає сенсу того, що зараз діється. Вся стара гвардія революції винищена. Зараз майже нікого немає на волі з тих, хто перед 1917 роком належав до партії. Ліквідовують не лише тих, хто належав до опозиції, не лише прибічників Троцького, Бухаріна, Зінов’єва, але й усіх партійців з великим стажем, усіх старих революціонерів, усіх колишніх меншовиків та соціал-революціонерів. Коротше кажучи, усе, що мало політичне обличчя та пам’ятало дореволюційні часи. Неначе пройшло країною стихійне лихо. Чи питаються урагану, звідкіля він прийшов та куди йде? Чи дасть він вам відповідь? Ні, можете лише принишкнути, щоб не бути зметеним. Буря ламає і вириває старі дерева з корінням, лише трава витримує. Вона похилиться, а потім знову підведеться. Я раджу вам похилитися.

— Добре, але кому слугує той ураган?

— Цього не знаю. Можна лише сподіватися, що той, хто йде на чолі, бачить мету. Можливо, колись усі її побачимо, якщо перед тим не згинемо. Гадаю, що ми маємо підкорятися нашим обов’язкам.

Обов’язкам щодо руху, і обов’язкам щодо нас самих.

— Чому щодо нас самих? Чому ми маємо ганьбити себе в ім’я мети, якої не знаємо?

— Олександре Семеновичу, ви боретесь за честь мундира, прибули до нашої країни з поняттями, що не відповідають нашій епосі.

Так міг чинити Фердінант Лассаль, коли дозволив румунському бояринові застрелити себе, аби порятувати гонор аристократки. Ми уявлення не маємо про буржуазний гонор. Знаємо лише мету, мету остаточну.

— Але ж, саме тієї мети я й не бачу.

— На повороті доріг ми втратили її з очей, але Сталін знає, де вона знаходиться. На наступному повороті ми побачимо її знов.

Я мовчав і дивився на цю людину. Він був худий як кістяк.

Напевне, хворів на сухоти. Було малоймовірно, що він переживе ув’язнення й ще раз побачить цю мету. Здається, він відгадав мою думку, бо підвівся й сказав:

— Олександре Семеновичу, можливо я сам і не доживу до звільнення. Але відчуття того, що я повністю присвятив своє життя справі, яка була провідною зорею моєю молодості і що навіть найтемнішої ночі я не дав збити себе на манівці, дає