Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

З часу усунення його від влади перестав друкувати економічні та політичні публікації. Пізніше він покинув Народний комісаріат і став головним редактором «Известий». Улітку 1936 року в час, коли розпочалися великі процеси, Бухарін перебував за кордоном. Наскільки я знаю, він шукав відпочинку на французькій Рів’єрі. Плачек зустрів його в Копенгагені й перекинувся з ним кількома словами. Зараз, коли я пишу ці рядки, то думаю про те, як сліпо ці люди йшли до власної біди. Бухарін повернувся до Радянського Союзу, хоча в той самий час Сталін уже розпочав всілякі приготування для знищення давнього опозиціонера. Кількома місяцями пізніше, після того, як Радек у процесі проти П’ятакова, будучи свідком, назвав Бухаріна керівником контрреволюційної організації, останнього було заарештовано. Весною 1938 року Бухарін, як і всі інші, пішов на смерть.

Він повинен був би знати Сталіна, бо був його приятелем і разом із ним в 1927 році громив опозицію Троцького і Зінов’єва. Чи сподівався він, що йому приписуватимуть такі злочини? Чи, може, зважав на сентименти свого старого приятеля? У московських партійних колах завжди розповідали про те, як то Сталін любив Бухаріна. Але диктатор не завагався принести його в жертву для зміцнення своєї влади.

Багато інших вчинили так же наївно, як і Бухарін, і, будучи переконаними у своїй невинуватості, повернулися з-за кордону. В одному з перших процесів хтось згадав генерала Путну, — одного з видатних російських військовиків, як учасника змови й шпигуна. Путна на той час був військовим аташе Радянського Союзу в Лондоні. Почувши це, він негайно прибув до Москви, щоб очистити себе від такого страшного звинувачення. Його було заарештовано разом із маршалом Тухачевським, Якіром та іншими й страчено разом із ними. Хіба винувата людина повернеться після її викриття? Чи Путна, коли вирішив повернутися, вірив у провину шістнадцяти інших, які були розстріляні? А якщо — й це правдоподібно — в неї не вірив, то чому в такому разі повернувся? Навіщо наразив себе на смертельну небезпеку? Чи, може, сподівався, що його лояльність стосовно держави й партії, роззброїть Сталіна та його катів?

Повернімося, однак, до мого допиту. Рєзніков занотував собі дати моїх зустрічей із Бухаріним. Я не розумів, навіщо він приділяє таку увагу тим зустрічам. Щораз сильніше наполягав на тому, аби я пригадав усі подробиці. За останні роки третина мого життя минула в будинку Народного комісаріату важкої промисловості в Москві.

Тому було зовсім неможливо точно вказати дати моїх зустрічей з Бухаріним протягом кількох років.

Я все частіше говорив: «Я не можу собі цього пригадати, громадянине лейтенанте».

— Маєте добру пам’ять, коли йдеться про менш значні справи.

У ваших власних інтересах докладно пригадати те, про що сьогодні йдеться.

— Громадянине лейтенанте, я мав кілька, зрештою, дуже рідких зустрічей із Бухаріним у то було кілька років тому. Я відвідував його в службових справах в той час, коли він керував науковою роботою в Народному комісаріаті. Після його усунення ми більше не бачились.

Це було неможливим, бо я був іноземцем і не займав ніякої високої посади. З 1931 по 1934 рік Бухарін прийняв мене кілька разів, щоб підписати якісь папери чи розпорядження, які я йому приносив.

Ото і все.

— Ні. Службовий характер ваших зустрічей мав на меті маскування вашої диверсійної роботи. Саботаж останніх років, що ледве не допровадив нас до руїни, в усіх комісаріатах мав форму службових доручень.

Я вже перестав відповідати. Дискусія не мала жодного сенсу.

— Визнаєте, що проводили боротьбу проти розподільчої системи?

— Ні, це занадто сказано. Я критикував цю систему і стверджував, що вона застаріла. В нашій країні з часів колективізації держава регулює прибутки населення. Зараз навряд чи є в нашому господарстві джерело прибутків, яке не було б під контролем держави. Якщо ж це так, то, і я це часто казав, немає жодного сенсу регулювати розподіл добра іншими засобами, ніж тільки за допомогою грошей. Держава легко може визначити рівень споживання кожного, просто регулюючи кількість отриманих ним грошей. Коли загальна сума грошових надходжень відповідає загальній вартості вироблених товарів споживання у відповідних цінах, то карткова система не потрібна. Картки — це щось на зразок других грошей. Я вважаю їх непотрібними. Я це казав багато разів.

— Ви вважаєте непортібним те, що уряд має за слушне? І ви, згідно зі своїми поглядами, агітували проти рішень партії та уряду?

— Дійсно, так було.

— У такому разі, чи зізнаєтеся в контрреволюційній агітації?

Нарешті почали набиратися розуму!

— Я не можу вбачити в тому ніякої контрреволюційної агітації.

Я виступав не проти революції, а лише проти карткової системи, яку вважаю шкідливою.

— Мене не цікавлять ваші мудрування. Чи не здається вам, що своєю діалектикою ви намагаєтесь спотворити прості факти? Це вам не вдасться, Олександре Семеновичу. Не вийде.

— До того ж сам уряд наприкінці 1934 року це зрозумів і скасував карткову систему.

Рєзніков почав шаленіти.

— З таким нахабством я ще не стикався ніколи в житті! Припхався сюди закордонний агент і хоче повчати нашу партію і наш уряд, як їм слід чинити. Я тут не для того, щоб з вами дискутувати.

Маємо все це, врешті, скінчити. Моя справа викривати ваші злочини, а ваша — лише їх підтвердити та назвати речі своїми іменами.

Уясніть собі це. Я не маю для вас більше часу, треба з вами кінчати.

Наш терпець увірвався.