Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
Я з переляку замовк. У запалу дискусії я забув про те, де знаходжусь. Може, Рожанський провокатор?
— Олександре Семеновичу, те, що ви кажете є глибоко контрреволюційнuм. Добре, погодимося, що вождь зробив помилку, якої можна було уникнути. Чи повинні ми з цієї причини його дискредитувати та міняти керівництво державою? Чи нашим обов’язком є мовчати?
— Хіба я казав щось про зміну керівництва?
— Повторюю вам ще раз, карткова система слугувала приховуванню наших недоліків як від закордону так і — що важливіше — від власного народу.
— Як то від власного народу? Кожен чоловік сам докладно знає про те, голодує він, чи ні. І тут не допоможе ні преса, ні карткова система. Шлунок каже йому правду й коригує фальшиві повідомлення пленумів Центрального комітету.
— Помиляєтеся, Олександре Семеновичу. Факт сам по собі ще не є фактом для мільйонів. Він стає ним лише після офіційного проголошення. Ви не розумієте значення революційної пропаганди.
Якби ми допустили до того, що факт голоду був би підтверджений офіційно і став предметом дискусій, ми не пережили б 1932 та 1933 років. Проголошений факт впливає мобілізаційно на маси. Селянське повстання в ті голодні роки змело б нас. Перша спроба створення соціалістичного ладу загинула б під натиском контрреволюції.
Я мовчав. Можливо, Рожанський і мав рацію.
— Зауважте ще одну річ, Олександре Семеновичу, яка здається мені ще важливішою. Карткова система зробила можливим у ті роки зробити привілейованими ті верстви населення, які мали особливе значення для існування режиму — і це не кинулося людям у вічі. При єдиних цінах все було б ясно. Гебістові треба було платити 5000 місячної платні, щоб він міг купити собі на вільному ринку те саме, що він отримував у закритому розподільнику за значно нижчими цінами. Це викликало б невдоволення мас. А так гебістам платили ті самі гроші, що й лікарям, а між тим, насправді вони отримували в десять разів більше. Лікарі ж не знали, скільки насправді заробляють гебісти. Робітники в Москві отримували за ту саму роботу втричі більше, ніж робітники в Харкові і в чотири рази більше робітників у Фрунзе чи в якомусь іншому малому провінційному місті. Провінція не знала, що достається Москві. Номінальні заробітки були ті ж самі.
— А навіщо це робилося? Чому московські робітники мали отримувати за ту саму роботу більше за інших?
— Московські робітники створюють оточення Кремля. Кремль мають оточувати люди задоволені, інакше може виникнути смертельна загроза. Якщо вибухне повстання десь у провінції — можна відрядити туди пару дивізій — і повстання буде придушене. Якщо ж Кремль потрапить до рук повстанців — то вже нікому буде відрядити ті дивізії. Справжній партієць завжди повинен пам’ятати про такі речі, Олександре Семеновичу. Намагання вчинити щось, що, врешті, створить загрозу існуванню першої революційної держави в історії людства, являє собою контрреволюцію.
Я збентежено замовк. Його слова справили на мене глибоке враження. Одне стало мені ясно: провокатором він не був. Слідчий ніколи не дозволив би йому висловлювати такі думки. В Радянському Союзі не було шпигунів, які мали завдання вести контрреволюційні розмови, щоб спровокувати свої жертви до того самого. Те, що Рожанський щойно розповів, як за змістом, так і за формою було — якщо навіть такий був таємний намір режиму й таємний сенс всього камуфляжу — в найвищій мірі налегальним і антирадянським. Розмовою тієї ночі Рожанський віддавався в мої руки. Якби я передав далі те, що почув, — йому загрожувала б найтяжча кара. Якби навіть він виконував завдання слідчого, ці розмови не минули б для нього безкарно. Рожанський не був провокатором, я був неправий. В голові у мене все перемішалось, але я відчув полегшення. Мене заспокоювала думка, що можна вільно поговорити з розумною людиною.
…Натиск слідства, тим часом, наростав. Рєзніков став нервовим і нетерплячим. Він уже не давав мені можливості відповідати. Просто ні про що не хотів слухати. Кричав і лаявся, не дозволяв мені на допитах сидіти, велів стояти і робив усе, аби лиш мене деморалізувати.
Через декілька днів після нашої розмови з Рожанським мова зайшла про мій виступ у клубі німецьких робітників 5 березня 1933 року.
— Тут лежать протоколи цієї справи чотирирічної давності. Чи визнаєте, що 5 березня 1933 року ви виголосили в клубі німецьких робітників явно ворожу стосовно партії та радянської влади промову? В чиїх інтересах виступали?
— Керівництво клубу попросило мене виступити з доповіддю про політичну ситуацію.
— Не вдавайте з себе дурня. Яка контрреволюційна організація вас туди направила?
— Ніяка.
— Проститутко! Фашистська сволото! Я тебя в рот выебу! Скоро я з тобою поквитаюся! Думаєш, що можеш тут витворяти що завгодно? Або говори, або підеш до карцера! Я не таким скручував шию!
Я мовчав.
— Ставай обличчям до стіни!
Я мусив відвернутися. Рєзніков узяв аркуш паперу і щось писав впродовж близько 20 хвилин. Потім почав кричати:
— Підписуй негайно!
Я мав зізнатися, що використовував свою діяльність у німецькому клубі для підбурювання німецьких робітників проти держави та уряду. Я не захотів підписувати протокол. Рєзніков почервонів від гніву. Подер папір, кинув мені його в обличчя й
