Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Відчував, як він переживав, коли відповідав негативно. Моя недовіра до нього цілковито зникла. Складалося враження, що він щиро стурбований моєю долею, і що він бачить для мене небезпеку, котру я ще не відчуваю.

Доки мої думки були ясними, я не міг сприйняти його висловлювань без спротиву. Але почав уже побоюватись, що його постійне наполягання може дати ефект. Мій спокій покинув мене, кожна нічна розмова позбавляла мене впевненості в собі. Все важче було витримувати допити. Рєзніков хотів мене зацькувати до смерті. Протягом 24 годин викликав по шість разів. Коли його не було, допит вели його заступники Вайсбанд і Шалит. Шалит був набагато гіршим за Рєзнікова. Мордував мене безперервно. Він до того мене вимучував, що сила мого спротиву слабла, і я поволі починав допускати думку, щоб заради забезпечення собі спокою підписати зізнання в будь-яких звинуваченнях. Але завжди в останні хвилини я приходив до тями. Рожанський був у розпачі. Іноді мені приходила в голову думка, що його зацікавленість моєю справою могла мати також інші мотиви, окрім симпатії до товариша по нещастю. Але кожна наша нічна розмова переконувала мене знов і знов, що мої підозри були безпідставними.

Чим далі, тим менше він говорив про лояльність до партії та народу, натомість усе виразніше малював переді мною жахи, які мене очікують, якщо не зміню своєї поведінки. Слідчий також робив натяки в тому самому напрямку. Якось він сказав:

— Треба вже вирішувати з вами.

Я не зрозумів достеменно, що він мав на думці, й запитав його про це. Він відповів:

— Є методи, котрі ми застосовуємо лише тоді, коли всі інші засоби не дали ефекту. Для їх застосування ми повинні отримати дозвіл начальника. Ще трохи почекаємо із зверненням до нього стосовно вас.

Коли я розповів про це Рожанському, його пройняв великий неспокій. Він був у розпачі.

— Алексе, я не хотів би ще раз пережити цього з моїм співкамерником. Сама згадка про справу Юреніва викликає в мене почуття холоду на спині.

— Хто такий Юренів і що з ним сталося?

— Я омину подробиці. Він опирався так, як і ви, і його піддали спеціальній процедурі. Через три тижні до камери повернувся зовсім зламаний старець, ми ледве його пізнали. Він захворів і за місяць помер у в’язничній лікарні.

— О Господи, що ж вони з ним зробили?

— Не буду вам цього розповідати. Не хочу навіть про те думати.

Я став наполягати. В цей момент відчинилася «кормушка» і наглядач викликав мене на допит.

Цього разу Рєзніков був знову ласкавим. Він продовжив писати протокол, у якому я характеризував своїх колег по інституту. Розмова зайшла про Лейпунського. Він сказав:

— Олександре Семеновичу, те що ви робите, є не злочином, а самогубством. Повинні, нарешті, зрозуміти, що ми маємо проти вас дуже багато доказів. Багато з них виявилися цілком слушними, але й є багато неясного. Наприклад, ваша диверсійна робота на великих харківських заводах.

— Боже милостивий, а це що таке?

— Ви влаштовували на великі харківські заводи групи іноземних працівників, давали їм завдання, щоб, у разі початку війни, вони повисаджували в повітря енергетичні установки цих заводів. Ми не знаємо цього вашого злочину в усіх подробицях і ще не зовсім переконані, чи все відоме нам цілковито відповідає дійсності, але Ваша позиція в цій справі є найтяжчим звинуваченням проти вас.

— Тобто?

— Перш за все, очевидністю фактів, що їх кожна неупереджена людина може підтвердити. Складається враження, що ви є брехуном за своїми принципами і закоренілим ворогом. Тому ми віримо кожному, хто вас звинувачує, навіть у тому разі, коли ці звинувачення потребують доказів.

— Нічим не можу допомогти. Я не робив нічого проти радянської влади і не здійснював ніяких злочинів. Усе, про що ви говорите, висмоктано з пальця.

Рєзніков був незвикло лагідним.

— Олександре Семеновичу, здається, ми говоримо різними мовами. Те, що ви називаєте білим, для нас є чорним і навпаки. Візьмемо, наприклад, справу Лейпунського. Що ви скажете про людину, яка після викриття контрреволюційної банди шпигунів, шкідників та диверсантів у великих процесах заявила б про свою солідарність із П’ятаковим чи Зінов’євим? Чи вважали б такий вчинок контрреволюційним?

— Безперечно, але нічого подібного Лейпунський не вчинив, принаймні мені це невідомо.

— У такому разі трохи подумайте. П’ятаков був викритий завдяки пильності НКВС. І у вас, Олександре Семеновичу, НКВС також розпізнало таємного ворога народу. І що ж робить Лейпунський?

Знаючи, що думає про вас НКВС, він стає на ваш бік проти НКВС, тобто проти радянської влади. Звертається у вашій справі до Мазо. Як директор інституту, мав сміливість висловити вам в одному з наказів подяку від імені інституту в той самий час, коли НКВС збирається вас заарештувати як контрреволюціонера. Тут стоїть радянська влада, — при цьому Рєзніков гордо вдарив себе кулаком у груди, — там, — показав на мене, — стоїть контрреволюціонер.

І Лейпунський переходить на ваш бік проти радянської влади. Чи не є це контрреволюційним вчинком?

— Лейпунський знав, що в моїй справі НКВС помилився.

— Наступним кроком він мав повірити, що офіційна преса помиляється, та що Радек чи П’ятаков не були фашистськими бандитами. Ні, ми до цього не допустимо. Лише ми тут репрезентуємо радянську владу. Хто бореться з нами, той бореться проти радянської влади!