Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
Я задумався на деякий час. Щось у його розповіді викликало мою недовіру, але я був занадто неуважним, щоб розібратися у своїх враженнях. Рожанський продовжував далі:
— Мусите зрозуміти, Олександре Семеновичу, що коли навіть НКВС хоче когось звільнити чи депортувати, вимагає визнання якоїсь малої вини. Ці люди не можуть визнати, що заарештували невинуватого. Якщо ж ця людина є іноземцем, то це може стати причиною дипломатичного протесту або навіть скарги про відшкодування.
НКВС убезпечує себе від того протокольним визнанням вини.
Очевидно, на той час моє сприйняття ослабло. В іншому разі, мали б виникнути підозри: звідки Рожанський міг так докладно знати справу Крофти? Як він міг бачити, що було в Шепетівці? Я пізніше чував про такі депортації. Поширювалися також чутки про дипломатичні втручання. І завжди то були вигадки. Але люди, які їх повторювали, стверджували, що мають відомості з перших рук.
До розмови встряв Дейнін. Він також не бачив жодного іншого для мене виходу, як тільки поступитися. Обидва всебічно обговорили мою справу. Я ж, тим часом, апатично сидів у кутку. Думка про наступний допит жахала мене, і я вже був на порозі капітуляції.
Я й досі пам’ятаю психічний процес, який передував моєму зламу. Я хотів піти на компроміс із слідчим, але мені важко було подолати звичку, що виробилася протягом багатьох років, коли я вважав свою особисту гідність вищу за все, що є на світі. В той момент агітація Рожанського падала на підготовлений ґрунт. Я шукав психологічного виправдання для своєї слабкості і знайшов її в думці про підпорядкування партійній дисціпліні. Але я не міг себе умовити.
Єдиним мотивом, що спонукав мене до капітуляції, був виключно страх перед наслідками, до яких могло призвести продовження опору. Перейняття від Рожанського думки про партійний обов’язок, дисципліну та вірність справі революції служило лише засобом виправдання перед самим собою власної слабкості й мало в собі щось заспокійливе для моїх пошарпаних нервів. У такій спосіб, у заляканого єретика з’являвся спокій, коли він повертався в лоно церкви.
Я вирішив стати на шлях капітуляції.
Наступного вечора мене викликав Рєзніков. Я почав:
— Громадянине слідчий, якщо це потрібно для революції, я готовий підписати все, чого від мене хочете.
— Що ви хочете цим сказати? Я не розумію вас.
— Пишіть що хочете, я підпишу.
— Що!? То ви, під кінець, ще й стали провокатором? Чи хочете запротоколювати якісь байки? Це ж чистісінька провокація. Маєте зізнаватися лише в правді. Мені не треба ніякої брехні!
Я нічого не розумів.
— А якщо ви хочете правду, громадянине слідчий, то я не робив нічого проти Радянського Союзу.
— Пашел к ебаной матери, сучий ти сину. Думав, що нарешті набрався розуму і скапітулював перед радянською владою, а ти тільки хочеш провокувати. Але ми доберемось до тебе.
Він перервав допит.
Рожанський розсердився, коли я розповів йому про те, що сталося.
— Ви з глузду з’їхали, Олександре Семеновичу? Як ви могли тільки подумати, що Рєзніков прийме зізнання, про які ви самі застерігаєте, що то байки. Люди хочуть байок, але ніколи в тому не зізнаються, навіть самі перед собою. Слідчий, який хоч перед одним із своїх колег підкреслить фіктивний характер усіх цих зізнань, наступного ж дня буде розстріляний як контрреволюціонер. Усі грають ролі як у театрі. Чи пам’ятаєте казку Андерсена про голого короля?
Кожен у ній поводить себе так, буцімто бачить чудові шати, бо не хоче, щоб його мали за дурня. Тут же всі вдають, що вірять брехні власного виготовлення, бо не хочуть бути розстріляними. Зрозумійте ж це нарешті Олександре Семеновичу! Ви маєте скласти свої зізнання в такий спосіб, неначе самі в них вірите. В іншому разі це вам не вдасться.
Я все ще не йняв йому віри. Ніяк не міг повірити в те, що політичний апарат величезної держави керується принципи суцільної брехні.
Мені було сумно з того, що не вдалося скінчити справу. А з іншого боку, я знов набрався духу. Якщо вони дійсно дошукуються правди, то моя невинуватість колись стане явною і мене випустять. Мої думки знову повернулися до креслень. Можливо, в них і була причина всього нещастя, і я повинен, нарешті, все розповісти? Хотів запитати про це Рожанського, але мене стримали від того рештки недовіри.
Наступного дня Рожанського викликали на допит. Для нас і для нього це була несподіванкою. Його слідство було закінчене. Вже півроку минуло, як він підписав «двохсотку» і чекав на суд чи адміністративну висилку. Через годину він повернувся. Ми були заінтриговані, але він говорив мало.
— Треба було підтвердити зізнання одного товариша з Москви.
Йшлося про розмову в 1931 році. Та справа не стосується мене безпосередньо.
Тієї ночі Рожанський був особливо настирливим. Радив мені, як досягти порозуміння із слідчим. Але я був такий вимучений, що не відповідав йому.
Увечері під час допиту Рєзніков знову скерував розмову на моїх колег в інституті. Він формулював мої зізнання в такий спосіб, щоб вони набрали антирадянською забарвлення. Я підписав, але все ще з застереженням. Так, наприклад: «Якщо
