Українська література » Публіцистика » Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Читаємо онлайн Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
більшість знала. Вони лише піддалися тискові тирана і навіть не спробували замінити явну розправу використанням трибуни проти деспота. Людські маси не могли бачити, через які муки мали пройти ті люди, поки їх не було зломлено. Люди в Росії ще не знали, що всяка мужність має межі й що навіть старі революціонери були лише людьми.

Я бачив, що визнані опозиціонерами злочини були вигаданими байками. Але я не міг усе ще повірити в те, що подібні байки вигадувались для мільйонів незначних політичних в’язнів. Я не міг зрозуміти сенсу цієї акції. Люди, подібні мені, ні з якого боку не були небезпечними для режиму. Я був іноземцем. Якщо я був незручним, то мене можна було вислати з країни за два дні. Навіщо було обтяжувати апарат таким складним та довгим слідством? Ні, Рожанський не мав рації. Мабуть, таки були якісь реальні підозри стосовно мене. Але вони не роблять жодного натяку. Маю сам додуматись, звідки взялися підозри. Може, таки вся справа в тих кресленнях?


Чи не краще самому розповісти про цю справу слідчому? Було б дуже добре, якби моя здогадка виявилася слушною, то означало б, що вони не хочуть фіктивних зізнань. А якщо я помиляюсь, а слушність має Рожанський? У такому разі сам віддам себе в руки слідчого, бо сам дам йому чудовий матеріал.


Коли я озираюся назад, то дивуюся, як дуже я вже тоді заразився поширюваним НКВС психозом шпигуноманії. Боже мій, що то був за матеріал? Німці будували для нас азотне підприємство в Горлівці. Ми ж розбирали і фарбували обладнання. Креслення я забрав з собою за кордон, щоб проконсультуватись із знайомими фахівцями та дещо з’ясувати. Потім, скоріше за все, забув їх забрати. «Ну і що з того? — скаже кожна розважлива людина. — То ж ніякий не шпигунський матеріал! Не збирався ж ти передати німцям їхні власні креслення як російську державну таємницю? То було б нісенітницею». Незважаючи на це, цілих три роки я страшенно переживав з приводу тих рисунків, аж поки, нарешті, не пригадав куди я їх подів. (Пізніше я зустрів у в’язниці людей, які визнали значно дрібніші інциденти як шпигунство і були звинувачені та засуджені).


Я втратив будь-яку орієнтацію і сам уже не знав, чого хотів.


Зголоситися опозиціонером чи стати шпигуном? Хочуть вони примусити невинувату людину до неправдивих зізнань проти себе, чи все ж таки мають на увазі перевірити свої підозри стосовно сумнівної персони? Треба мовчати, аж доки не виясню, чого хоче слідство.


Треба терпіти.


У ті дні я втратив певність у собі. Безперервна агітація Рожанського, аби я врешті приніс собі полегшення, зменшувала мої сили опору. Слідчий посилював натиск. Я майже перестав спати. Тривалість допитів збільшилася до 18–20 годин на добу, завжди забираючи при цьому цілу ніч. А вдень не дозволялося лягати. Я міг сидіти на ліжку, але не міг спиратися на стіну. Якщо ж удавалося задрімати навсидячки, то мене негайно будили на черговий допит. Я мав враження, що наглядач спостерігав за мною через прозурку і завжди ловив ту хвилину, коли я починав дрімати. До того ж мені годинами доводилося чекати в передпокою слідчого на початок допиту. Рєзнікову дали новий кабінет, до якого треба було заходити через кімнату, у якій сиділи його заступники Шалит та Вайсбанд. Дискусії зі слідством припинилися. Часом вони обидва безугавно кричали на мене, аж голова мені розколювалася від болю. Я обмежувався односкладовим «так» чи «ні», частіше «ні», не роблячи спроби щось вияснити, чи пояснити. Відчував, що довго так не витримаю і з прикрістю бачив, що їхні претензії зростають. Може, Рожанський мав слушність. Можливо, я втратив час, і треба було кінчати раніше, доки не зажадали від мене зізнань у шпигунстві та диверсіях. Такі спроби вже робилися.


Тиждень мене допитували, не даючи повернутися до камери. В перервах між допитами я мав перечікувати то в підвалі, то в лазні. Читач, котрий ніколи не був ув’язнений, можливо, не зрозуміє, що це значить бути відпущеним «додому». Пізніше я знаходився у в’язниці на Холодній Горі в жахливих умовах, коли в камері, площею 8 квадратних метрів, містилося 26–28 осіб, але навіть те жахливе помешкання в’язні називали «своєю домівкою». Бути викликаним на допит і не мати змоги повернутися після його закінчення до звиклого оточення було для кожного великим нещастям. Доводилося спати на голому цементі, не вистачало місця, щоб лягти навзнак, але чоловік любив те своє звикле місце і впадав у розпач, якщо не міг до нього повернутися.


Цілий тиждень мене вислуховували, а в неділю дозволили повернутися «додому». Рожанський був вражений, коли я зайшов до камери. Навіть Дейнін, з котрим я мав слабкий контакт, виявив свою симпатію. Вони відкладали для мене хліб, оскільки я продовжував отримувати свій раціон. Я ліг на ліжко, і наглядач дозволив мені виспатись.


Увечері Рожанський знову розпочав зі мною розмову. Цього разу він не був агресивним і не намагався прищепити мені свої політичні погляди. Він лише переконував мене в тому, що зараз найбільш підходящий час закінчувати.


— Ваша справа нагадує мені справу чеського робітника на прізвище Крофта. Він був заарештований у зв’язку з тяжкими звинуваченнями в шпигунстві. Я просидів разом із ним три тижні на Холодній Горі. Він був металургом на паровозобудівному заводі. Зрештою, він зізнався, що натворив щось із продукцією. Я мало розуміюся на техніці, аби міг це повторити. Звеліли йому потім підписати «двохсотку» й депортували. Під охороною його було доставлено на кордон у Шепетівку й там його було передано чеському консулу у Варшаві.


Можливо, що й стосовно вас є такі самі наміри.


— Що таке двохсотка?


— В українському карному кодексі є параграф 204, але в’язні звичайно азивають його скорочено: «двохсотка».


— Що той параграф означає?


— Він регулює процедуру закінчення слідства. Слідчий, згідно з цим параграфом,

Відгуки про книгу Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: