Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
…Звичайно, я дуже добре пригадав своє обурення, з яким сприйняв це повідомлення з пленуму Центрального комітету. Криза дійшла свого апогею. Мільйони селян померли, решта опухла з голоду й лежала по своїх халупах. Навіть на базарі в Харкові селяни, які втекли сюди зі своїх охоплених голодом районів, помирали щогодини. Робітники в місті теж мали вигляд мерців. Коні падали на вулицях. А Сталін, тим часом, мав незбагненне нахабство стверджувати, що добробут зріс і що відносний річний прибуток підвищився на 60%. Але карбованці 1928 року мали певну вартість, карбованці ж 1933 року внаслідок девальвації стали легшими в п’ятдесят разів. Про це Сталін не сказав нічого. Існував надійний критерій визначення ступеню девальвації грошей — це була ціна так званого торгсин-карбованця. У 1930 році радянський уряд створив спеціальні магазини, в яких продукти харчування та текстильні вироби можна було купити за валюту або золото за світовими цінами. Спочатку магазини торгсингу обслуговували лише іноземців, пізніше голодні росіяни почали приносити туди свої останні коштовності. За золото видавались бони в одиницях, які були загальновідомі під назвою торгсингкарбованців, і які пізніше навіть можна було купити на вільному ринку за звичайні карбованці. За один торсинг-карбованець можна було купити ту саму кількість товарів, що й за звичайного карбуванця до початку девальвації в 1927 році. Але вже наприкінці 1932 року плачено на вільному ринку в Москві чи Харкові за один торгсингкарбованець від 50 до 70 паперових карбованців. У той самий час, коли реальний прибуток робітників і працівників розумової праці так фантастично понизився, Сталін на пленумі Центрального комітету говорив про зростання добробуту в містах. Формально він мав право лише стверджувати, що робітники в 1933 році мали на 60% паперових грошей більше, ніж у 1927 році. Міг ще додати, що ціни залишилися ті самі, бо, дійсно, хліб у кооперативі не подорожчав.
Проявом злиднів було те, що в кооперативах не можна було дістати нічого, опріч, як тільки на один день трохи хліба і раз на місяць кілограм цукру. Саме цим був обмежений раціон простих робітників, які не користувалися жодними привілеями. Якщо ж робітник хотів мати м’ясо, сало чи молоко, він мав іти зі своїми карбованцями на вільний ринок і платити там за все в п’ятдесят разів дорожче. Але в кооперативах не вистачало навіть хліба. Двічі на рік, з нагоди великих свят, 1 Травня та 7 Листопада видавалися додаткові раціони:
трохи маргарину, мармеладу, риби й так далі. Решту часу кооперативні магазини являли собою дуже сумне видовище. На вітринах запилений, засиджений мухами портрет Сталіна. Всередині — брудні та порожні прилавки, до яких тулилися десятки згорблених жінок, щоб узяти додому скупий хлібний раціон і трохи капусти. Було це втіленням злиднів і розпачу. Американська та європейська преса втратили весь запас слів для характеристики російської економічної ситуації: заробітки збільшились, офіційні ціни в кооперативах лишилися без змін. Той факт, що нічого не можна було купити, залишався прихованим перед очима зарубіжних спостерігачів штучною системою превілейованих магазинів. Рожанський, мабуть, мав рацію: можливо, карткова система слугувала лише для маскування тих фактів і, з цим я погоджувався.
— Товаришу Рожанський, чи варто було дезорганізовувати наше господарство заради закордонної пропаганди? Система подвійних цін спотворила всі ринкові стосунки між державними фабриками, трестами, розподільчими органами і так далі. Я міг би дещо про це розповісти як керівник будівництва. Все, що можна було придбати в держави за твердими цінами, коштувало фантастично дешево. Кожен намагався щось собі з цього увірвати. В результаті потрібен був наказ самого Народного комісара на отримання кожного двигуна, кожного станка, кожного трансформатора. Все це призвело до безглуздої централізації в господарстві й перевантаження керівництва.
Звідки Орджонікідзе чи П’ятакову було знати, кому більше потрібні фрезерні станки: моїй станції чи якомусь машинобудівному заводу десь на Донбасі чи на Уралі? Я отримував фрезерні станки, бо був моторнішим за керівника будови на Уралі й зміг краще представити Народному комісаріату потреби свого підприємства. Інший того не зміг, хоч станків потребував дужче.
— Подібні речі неминучі в централізованій економіці.
— Ні, це не так. З ліквідацією системи подвійних цін і відновленням вільного ринку під державним контролем на продукти виробництва, а також на машини й сировину зібрана машина мусила дуже подорожчати, і я мусив би тричі подумати, перш ніж купувати її для свого інституту, якщо вже зовсім не міг без неї обійтись. Натомість ті фрезерні станки придбав би уральський завод, оскільки вони добре порахували б зиск, який дасть їм та дорога автоматична машина. Мій заклад мав би задовольнитися дешевшою машиною і це було б добре для народного господарства. До того ж в обох випадках ми дали б спокій Народному комісаріатові та й собі, зекономили б час для вирішення технічних проблем. Зараз же директори всіх великих заводів у країні та керівники будов разом із постачальниками підприємств місяцями сидять у Москві, щоб «вибити» для свого підприємства машини, інструмент та сировину. Люди з Владивостока їздять по шість разів на рік до Москви, двісті тисяч народу постійно сидить у Москві у відрядженні. Кошти на ці подорожі покриває держава. Система розподілу спонукає її до створення розподільчої бюрократії на кожному підприємстві і в кожній установі. Всього того можна уникнути, якщо впровадити розумні ціни та вільний державний ринок.
— Все це є неважливим у порівнянні з іншими питаннями.
— Але ж, Рожанський, чому нас постійно обходить закордон?
Чи треба було руйнувати господарство лише для того, щоб за кордоном не довідалися про те, як у нас погано?
— Ідеться не лише про закордон. Хоч і це є набагато важливішим, аніж ви собі думаєте. В той час боротьба в Комінтерні ще відігравала велику роль. Наша лінія перемогла там завдяки тому, що ми мали успіхи в будівництві. Ми не перемогли б, якби європейські робітники довідалися, що будівництво оплачене голодною смертю мільйонів.
— Але ж ця голодна смерть не була неминучою. Катастрофа значною мірою якраз і
