Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

мені спокій. Мета боротьби була варта того, щоб протягом багатьох років мільйони найкращих людей різних народів присвятили їй своє життя. Варта вона й того, щоб заради неї загинув такий собі Рожанський. Олександре Семеновичу, ваша позиція не має сенсу. Ми занадто слабкі, щоб пливти проти течії. Каміння, яке несе потік, змете нас, якщо ми спробуємо це зробити. Піддайтесь течії і ви знайдете спокій. Можливо, колись досягнете спокійного берега.

Він ліг знову. Я нічого не відповів. Мав відчуття, що після розмови з Рожанським у моїй свідомості затуманилися ясні й прості поняття добра і зла, правди і брехні, а також їх виміри. Я навіть почав сумніватися в слушності своєї позиції. Розумів, що в моїй ситуації немає нічого гіршого. Боронився від отрути, яка його словами капала по краплі до мого мозку. Однак, упродовж наступного тижня я відчув, що його вплив на мене сильніший за мою власну волю.

Двома днями пізніше мене викликав Рєзніков. Був він у доброму настрою.

— Ну, як почуваєте себе в новому оточенні?

— Дякую, набагато краще.

— От бачите, ми зовсім не якісь потвори. Маю сподівання, що й ви перестанете знущатися з нас. Ми маємо врешті дійти згоди й довести вашу справу до кінця.

Він узяв декілька аркушів паперу.

— Повернімося ще раз до справи Андерса. Ви зізналися, що висловлювали перед Андерсом бухарінські погляди.

— Ніколи я того не визнавав!

— Олександре Семеновичу, чи хочете нас знову провокувати?

Чи гадаєте, що ми все стерпимо? То є чистісінька правда, що ви провадили ті розмови з Андерсом. Це підтверджує Андерс та й ви самі раніше в тому зізналися.

— Я визнав, що розмовляв з Андерсом і що критикував деякі установи нашої держави. Я заперечую, що моя критика мала контрреволюційний зміст та якийсь зв’язок із Бухаріним.

— Значить, ви все придумували самі? Ні Лейпунський, ні Бухарін не давали вам жодних директив?

— Не давали.

— Чи знали Бухаріна?

— Бачив його кілька разів у Народному комісаріаті. Зрештою, він був нашим безпосереднім начальником.

— Хто познайомив вас із Бухаріним і за яких обставин?

— Лейпунський відрекомендував мене Бухарінові. Було це влітку 1931 року. Ми пішли до Бухаріна щоб дістати дозвіл на заснування журналу, присвяченого проблемам фізики в Радянському Союзі.

…Я прибув до Радянського Союзу навесні 1931 року. Тоді праці російських фізиків друкувалися в основному в іноземних часописах, у першу чергу — в німецькому журналі «Zeitschrift fur Physic».

Явно бракувало центрального органу російської фізики на якійсь із світових мов. Радянські фізики не хотіли друкувати своїх праць російською, бо в той спосіб ізолювали себе від європейського та американського наукового життя. Слід зазначити, що фізики всього світу — це одна родина і що науковий поступ досягаєтся за рахунок інтенсивного обміну досягненнями. У Ленінграді, Пасадені, Кембриджі та Берліні люди працюють над однаковими проблемами. Кожне мале досягнення, здійснене тим чи іншим фізиком де-небудь у світі, після публікації його праці стає власністю цілого світу. Всі фізики світу знали німецьку та англійську, іноді французьку мови. Російської ж не знав ніхто. З цієї причини російські фізики публікували свої праці в англійських та німецьких часописах.

Я запропонував створити в Харкові центральний журнал російської фізики, котрий видавався б англійською та німецькою мовами.

Мої приятелі з інституту схвалили мою пропозицію. Я мав разом із Лейпунським викласти справу в Центральному комітеті в Москві. На той час я пробув у Росії всього декілька тижнів і ще не знав жодного слова російською. Бухарін прийняв нас дуже привітно. Олександр Ілліч виклав йому нашу справу. Тоді Бухарін звернувся до мене й заговорив російською. Тільки коли Лейпунський звернув його увагу на те, що я не розумію цієї мови, він перейшов спочатку на англійську, а потім на німецьку. Я подивувався тому, як добре він знав ці мови.

Бухарін на той час уже скінчив свою політичну кар’єру. Партія дала йому становище — як на його калібр — без значення. Він був керівником наукового сектора в Народному комісаріаті важкої промисловості. Адміністративна робота не дуже його захоплювала. Бухарін не був організатором, як П’ятаков. Був він мислителем і навіть артистом. Було для мене незрозумілим, як ця прекраснодушна людина могла витримати люту боротьбу, без якої ніхто не може дійти до керівного становища в партії. А перед цим Бухарін певний проміжок часу очолював партію разом із Сталіним. Поруч із ним він боровся проти опозиції Троцького і Зінов’єва. Після ліквідації троцькістської та зінов’євської опозиції, Сталін відсунув Бухаріна вбік. А до того часу Бухарін знаходився на другому місці в Радянському Союзі й на першому в Комінтерні. Після усунення Зінов’єва Бухаріна було обрано головою Комінтерну. Був він малий, делікатні риси його обличчя і спокійний, розважливий спосіб спілкування приваблювали до нього кожного, хто з ним розмовляв. Після декількох слів він погодився з моїм планом. Сів за письмовий стіл, написав листа до Центрального комітету і вручив його Лейпунському. Через два тижні Центральний комітет доручив нашому інституту видання журналу.

Я став його редактором.

Пізніше я декілька разів зустрічав Бухаріна в Народному комісаріаті. Коли наш інститут чогось потребував, він завжди охоче допомагав. Складалося враження, що в тому будинку, де бився пульс промисловості, він був приблудою. Якось я зайшов до його кабінету і побачив на мольберті краєвид. Бухарін запитав, чи подобається мені картина, яку він сам намалював. Наскільки я пам’ятаю, та картина разом з іншою була виставлена в московській галереї. Крім того, Бухарін займався літературною працею. Писав статті про Гете й Гейне.