Двічі по десять: обличчя і голоси - Іван Рябчий
Дмитро Чистяк, Іван Рябчій
Прекрасна незнайомка: бельгійська література
Іван Рябчій: Міністерство культури Федерації Валлонія-Брюссель збирає в одному місці перекладачів із більш ніж десятка країн світу, які перекладають твори франкомовних бельгійських авторів, створює для їхньої праці належні умови, влаштовує зустрічі з авторами та робить огляди книжкових новинок. Це, на мій погляд, велика і потрібна робота.
На жаль, ми, українці, мало що знаємо про бельгійську літературу! Нам відомі хіба Моріс Метерлінк і Еміль Верхарн (межа ХІХ—ХХ століть), Жорж Сіменон (середина ХХ ст.) та Амелі Нотомб. Проте бельгійська література — набагато цікавіша, розмаїтіша як жанрово, так і стилістично. Гадаю, детальніше про особливості бельгійської літератури може розповісти Дмитро Чистяк, який видав українською мовою драми Моріса Метерлінка і Поля Віллемса, спадщину Шарля Ван Лерберґа, повість сучасного письменника Франсуа Емманюеля «Людське питання», роман «Чорне творіння» Марґеріт Юрсенар та чимало творів відомих бельгійських поетів.
Дмитро Чистяк: Треба сказати, Іване, що бельгійська література — надзвичайно цікаве явище у франкомовному світі, позаяк лежить на перетині двох величезних культурних ареалів — латинських і германських культур. Вона уособлює синтез латинсько-картезіанського мистецтва аналітики і візіонерського фламандського духу, закладеного у творчості примітивістів, що вибухнуло згодом дивовижним розмаєм бельгійського символізму, до якого належать імена і всесвітньо відомі, і менш знані, але однаково цікаві. Звісно, цих авторів (Моріса Метерлінка, Еміля Верхарна, Шарля Ван Лерберґа, Жоржа Роденбаха) треба представити українському читачеві. Естетика символізму — це вершинне явище світової культури; символісти зуміли синтезувати літературу, музику, малярство в єдиному порухові до трансценденції буття-сущого і виходу в чистий етер думки і надсвідомого. Це — містичне мистецтво, яке живиться із фламандської містики Майстра Екхарта, Яна Ван Рюйсбрука та інших візіонерів, яких, завдяки науковим публікаціям, тільки починає відкривати український читач. Треба звернути увагу й на таке небуденне явище, як бельгійський сюрреалізм, феномен, певною мірою, відмінний від сюрреалізму французького. Тут культивуються не стільки автоматичне письмо і давно відоме бельгійським символістам несвідоме, скільки виразні пошуки начала, яке перевершує людське і відновлює зв’язки із колективним несвідомим. Найвідоміші з-поміж бельгійських сюрреалістів — Поль Нуже, Крістіан Дотремон, Марсель Леконт; і малярство Рене Маґріта постає саме на цьому підґрунті. Маґріт, зрештою, і сам був досить цікавим письменником, а також теоретиком сюрреалізму.
І.Р.: Треба відзначити й такі самобутні явища, як бельгійська фантастика і магічний реалізм. Певно, немає в Європі іншої літератури, де магічне й фантастичне відігравали б аж таку важливу роль. Казковою, незвичайною країною Бельгія постає передусім ув очах сусідніх народів — скажімо, французів. У творах Бальзака, Гюго, де Нерваля — це край, де з часів Давіда Тенірса і Якоба Йорданса життя не змінилося. Зрозуміло, що бельгійцям таке ставлення було не до вподоби — але на той час (1830-ті роки) становлення бельгійської державності тільки починалося, тож серед головних завдань письменників було творення національного міфу. Такою солідною базою стала для Бельгії «Легенда про Уленшпігеля» Шарля Де Костера. Відтоді майже все, що виходило з-під пера бельгійських авторів, було пройняте феєричними й фантасмагоричними мотивами; навіть натуралізм, що набув у Бельгії особливого розквіту в 1890—1900-х роках, тісно сплетений із фольклорною казковістю, часом із дохристиянським легендарно-міфологічним масивом (Жорж Екаут, Каміль Лемоньє).
Д.Ч.: Магічний реалізм, як слушно відзначив професор Лувенського католицького університету Мішель Оттен, бере витоки із бельгійського символізму, сильно позначеного міфологічним і фольклорним субстратами. Візьмімо творчість одного з найбільших представників цього напрямку — Франца Елленса; він виступає послідовником і навіть (на початку свого творчого шляху) епігоном Метерлінка. Згодом Елленс долучається до сюрреалістичного руху. У драмах і новелістиці Мішеля де Ґельдероде немає розмежування між божественним і демонічним; усе це — по той бік реальності, і саме та реальність є сущою порівняно з реальністю, в якій ми перебуваємо і яка, зрештою, виступає реальністю оманливою. Не можна не назвати ще імена Поля Віллемса і Ґі Вааса. Творчість Віллемса — це вже не демонічний магічний реалізм Мішеля де Ґельдероде, а те чудесне, казкове, що досі притаманне людині, варто лишень поглянути на нього чистими очима, про що, до речі, писав той-таки Метерлінк. Світ не вписується в казковість Віллемса з його «паннами садів», із відлюдниками, що мешкають поруч із єдинорогами і феями, із «соборами туманів». Патос його творчості завжди трагічний. Одначе хочеться вірити, що магічний реалізм ще здобудеться на якесь цікаве явище в літературному сьогочассі.
І.Р.: Справді — бельгійська література напрочуд жива. Лауреат премії ім. Віктора Росселя (найпрестижнішої тутешньої літературної нагороди) 2008 року Бернар Кіріні запам’ятався новелами у стилі Борхеса. Його «Хижацькі казки» відзначаються простотою викладу, але водночас то цілісний твір, просто нашпигований загадками й символами. Романи Жаклін Арпман і Анрі Бошо продовжують міфоаналітичний напрямок у літературі. Під збільшувальне скло їхнього прискіпливого погляду потрапляють Едіп і Антигона, Орландо і Єва, багато інших легендарних персоналій, яких ми звикли сприймати однобічно — аж тут нам пропонують несподіваний, абсолютно протилежний підхід. У бельгійській літературі досить непогано почувається жанр, майже відмерлий у нас — соціально-психологічні романи. До речі, саме до цього напрямку я відніс би творчість Амелі Нотомб, хоча набагато цікавішим за неї письменником уважаю Жана-Люка Утерса, з яким довелося познайомитись особисто[7].
Д.Ч.: Маєте рацію, Іване. Сучасна бельгійська література досить строката. Є письменники, — як, скажімо, Анрі Бошо, — що в реінтерпретаціях античних міфів досить вдало культивують цілком класичне письмо. Твори Франсуа Емманюеля — постмодерні (згадаймо хоча б повість «Людське питання», яку я мав утіху перекласти українською мовою). У романах і новелах Каролін Лямарш музичність тексту переплітається з глибинним прочитанням людської психології. Жаклін Арпман іронічно й водночас надзвичайно лірично інтерпретує біблійну семантику; це вже письменниця картезіанського складу думки. Вона намагається підпорядкувати все розумовим операціям, переінтерпретувати за логічними схемами, часто доводячи їх до парадоксів. Ми не знайдемо в неї фламандської ліричності контакту з природою, трансцендентної сублімації; попри це, її творчість — один із найвищих здобутків сучасної бельгійської літератури. Крім цього, треба згадати й бельгійську поезію, адже вона, на мій погляд, — найцікавіша в сучасному франкомовному світі. Це й Ліліан Вутерс із її глибинним переосмисленням давньоєгипетської історії («Щоденник писаря») та Паскалевої доктрини («Паскалева записка»), і Вернер Ламберзі з його величезним доробком (більше 40 поетичних збірок) — подекуди він проступає медіумом із сакральним світом. Це і плеяда поетів забутих — наприклад,
