Двічі по десять: обличчя і голоси - Іван Рябчий
Які ваші останні найяскравіші мистецькі враження? У чому (чи в кому) ви останнім часом черпаєте натхнення?
Найяскравіше враження — ретроспектива робіт Катерини Білокур у Мистецькому Арсеналі до 115-річчя геніальної художниці. 89 робіт у доробку Катерини Білокур вражають уяву ще й тим, що й досі нічого подібного не написано в такій досконалій красі. Мимоволі згадуєш слова Пабло Пікассо: «Це геніально! Я так не вмію. Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»
Друге — приємне враження від антології молодої поезії, яку підготувала Алла Миколаєнко і яка скоро вийде в світ. Отут уже скажу сама: «Я так не вмію…» Але відчуття молодої сили ворушить і мої стомлені крила.
Моє натхнення — це постійна увага до прекрасних і страшних подробиць життя, до деталей, які криються в нашому сьогоденні, міченому війною.
Ми з вами майже земляки: я з Дніпродзержинська, ви з Кривого Рогу, тривалий час, як і я, працювали в Дніпропетровську. Часто повертаєтеся до рідного краю? Які від нього у вас враження? Чим (або, знову ж таки, ким) життя на Дніпропетровщині 1970-х років запам’яталося вам найбільше? Якою була тодішня літературна «тусовка»? І кому вдалося зберегти той дух і досі?
Я ніколи не була в «тусовці», я — кицька, яка гуляє сама з собою. Або сама по собі. До речі, це прикмета уродженців нашої Дніпропетровщини — індивідуалізм. Але зумовлений він не суперегоїзмом, а самоспогляданням, умінням покладатися на себе. Це наш степовий «дзен». Я ціную степ у собі як ландшафтну складову моєї вдачі. Не думаю, що все скошено та обмолочено.
Існує «львівський феномен», а ще — київський, станіславівський, чернівецький, харківський — а от про дніпропетровський я щось не чув. Чи, може, я помиляюся?
Дніпропетровський феномен — це петриківський розпис і козацька історія, все це — минуле. Більше «проривів» не було.
Яка вона, нинішня Любов Голота — прозова, поетична чи публіцистична? Яку роль кожен із цих видів писання відігравав і відіграє у вашому житті?
Чекаю з друку прозову книжку «Там, де ніколи». У ній мій роман (2008 р.), оповідання, новели. Все це написане за останні п’ятнадцять років — якихось 500 сторінок. Це мало, якщо порівнювати з доробком більш плодовитих людей. І це багато, якщо подумати, що все це — після мого 50-річчя, то нормально. І хоча, вичитавши верстку і зрозумівши, що книжка — Є! — я заспівала вельми патріотичну пісню (сама для себе), скажу, що в цій прозі — жодної кон’юктюри. Але вихопити деталі часу із його горнила чи його відвалів я спромоглася. А вірші — це те, що мене ніколи не зрадить. Я вас іще здивую…
По двох роках після початку Революції Гідності які залишаються у вас враження? Чим вона насправді стала для України?
Революцію Гідності ще не закінчено, бо того, що вимагалося на майдані, не досягнуто. Випробування ще тривають, і дуже серйозні — загрожене саме існування України, розірвано її територію. Світ нас не залишив, але поволі байдужіє до нашої української біди: складно зрозуміти країну, якою правлять олігархи і борються за те, аби корупція стала підпорядкованою та керованою…
Чи не здається вам, що термін «сучукрліт» уже залишився в минулому? Молодь повиростала, з’явилася нова молодь — геть інша. Звісна річ, грають велику роль і останні події в країні. З чим — з якою літературою — ми маємо справу тепер?
Мені не цікаві словесні турніри навколо «сучукрліту», спровоковані війною самолюбств і рокіровками так званих популярних письменників. Насправді ж люстрація в літературі відбувається природним способом, кон’юнктура відмирає, вартісне живе собі далі. На тлі мізерних тиражів і відсутності книгарень це нікого не цікавить, так само можна зробити «турнір» між інтернет-літературою і друкованою, «палітурною». Але ж нема ні масових тиражів, ні інформаційного простору для письменства. Врешті, серед критиків — поодинокі постаті, здатні прочитати, зрозуміти, вписати в світовий контекст. Література повинна гоїти рани або зривати з них струпи. Врешті, письменники — теж частина нашого суспільства, яке повільно, але «розбирається» із собою. На ваші два останні питання відповість час, але він зовсім короткий. Це час між оголошенням вироку і його виконанням.
Олена Герасим’юк
Тепер текст як граната на бойовому завданні — або зірветься, або ні….
Оленка — певно, наймолодша з моїх співрозмовників і співрозмовниць. Вона народилась у 1991 році — доленосному і в чомусь гіркому для України. Але, як на мене, вона — одна з найцікавіших. Поеток, журналісток, волонтерок…
Вона є донькою відомого поета, лауреата Шевченківської премії Василя Герасим’юка, тож поезію писати почала, напевно, тоді ж, коли й дихати. Друкувалась у численних журналах, у 2012 році отримала першу премію в конкурсі пам’яті Леоніда Кисельова (київського поета, який помер у 22 роки і став відомим уже по смерті). У 2013 році Оленка стала лауреаткою ІІ премії «Смолоскипу» в номінації «Поезія», а наступного року видала свою дебютну книжку «Глухота», яка наробила галасу і ввела дівчину в коло найталановитіших поеток України. Віднедавна Оленка працює кореспондентом «Радіо Свобода».
Як нині знайомляться молоді митці? Правильно, в Мережі. Хоч би що там бубоніли діди про «занепад», «брак спілкування» і т. п., насправді через Мережу можна познайомитися з будь-ким, причому часом знайомства випадають несподівані та вкрай приємні.
З Оленкою ми познайомилися через дивну ситуацію, яка склалася з її збіркою «Глухота». Я прочитав її пост у Фейсбуці про те, як вчинило з нею видавництво, спільно з яким вона подавалася на президентську премію молодим письменникам. Гучна була історія! Я тоді теж подавався — то був останній рік, коли я міг податися, край молодості… Словом, із поста я зрозумів, що дівчину надурили, нічого не пояснивши щодо процедури подання та умов видання книжки. Почалося листування, потім я поцікавився (все в тій же Мережі) поезією Оленки, і лише згодом ми випадково перетнулись у легендарній кнайпі «Купідон». Така маленька, тендітна — самі лише очі…
Вона вразила мене під час презентації своєї збірки на «Гогольфесті». Мініатюрна істота раптом перетворилася на вулкан, який пашів і лютував Словом, виливаючи на голови присутніх свіжу яскраву, місцями — брутальну поезію, геть не схожу на те, що писав Оленчин
