Двічі по десять: обличчя і голоси - Іван Рябчий
Дереш «Миротворця» і Дереш періоду 2002—2007 років — двоє різних митців. Як Дереш нинішній оцінює творчість Дереша попереднього? І як він дивиться у майбутнє? Щось зміниться?
Про майбутнє не скажу — не оракул і не кашпіровський. Знаю тільки, що скаженій собаці сім верст не гак — все може змінитися, і підліткова ламка голосу може виявитися тяглим процесом «морфінгу»: я вже давно вийшов для себе за межі прогнозованих схем розвитку і стараюся більше довіряти відчуттю, ніж раціоналізувати свої пошуки. Щодо минулого скажу так: його не повернеш, і шкодувати за чимось немає сенсу. Є сенс аналізувати і черпати науку. Я, як справжній доктор Франкенштейн, симпатизую всьому, що в мене народилося, хоч який би покручений вигляд воно мало. Тож навіть своєму «Архе», беручи його на руки до грудей, кажу: «Май бейбі, ти вже таке доросле…» Книги — це живі створіння, іноді вони проявляють своє життя після виходу книги, а іноді ще в момент їх написання. Більшість книг, що їх я писав, писалися саме так — з відчуттям, що вони народжуються самі. Щоправда, з мене ще той акушер. Переглядаючи тепер свої попередні творіння, я бачу насамперед хиби — починаючи вже з крайньої книги «Пісні про любов і вічність». Іноді, чесно кажучи, лише їх і бачу… Це щоразу протверезвлює, дає підказку, як працювати далі.
Останнім часом улюблена форма існування «нового Дереша» — лекції. До тебе приходять чимало слухачів. Чим обумовлений такий інтерес до лекційної форми? Вони йдуть на тебе чи на певну тему? І про що тобі ще не пропонували читати лекції — а ти дуже хотів би?
Лекції для мене — це спосіб говорити, а я дуже люблю говорити: екстаз красномовності для мене має іноді майже релігійний відтінок. Це — генерування текстів у дуже зручній, хоч і нетривкій формі — у формі усного обміну. Також для мене лекції — це можливість доторкнутися до правди, що проявляється так само спонтанно, як і публіка, яка приходить на ці виступи: часто буває, що в присутності дружньо налаштованої аудиторії приходять якісь розуміння, які до цього перебували десь у «до-мовній» фазі, і які я сам для себе не міг ніяк сформулювати. Тобто, кажучи просто, я сам іноді дивуюся, як у взаємодії з аудиторією можливе виникнення подібних інсайтів. Що ж до публіки, яка ходить на ці лекції, то вона, здається, також неоднорідна: когось цікавить, наприклад, тема сюжетобудування, а комусь хочеться подивитися на Дереша. Зазвичай лекції присвячені темам літератури, психології творчості та культурології — тих сфер, які я сам для себе активно розвідую і де вже за ці чотирнадцять — п’ятнадцять років, що я займаюся письмом, встиг здобути деякий досвід. Ба більше, бажання ділитись якимись напрацюваннями змусили мене створити відеоканал у «ВКонтакте» — «Genesis project», де мають з’являтися короткі, на 10—15 хвилин, освітні відео для молодшої аудиторії. На жаль, позаяк я повністю поглинутий зараз великим проектом, який є для мене першочерговим, на «Дженезіс» уже не вистачає часу. Хоча я дуже хотів би повернутися до нього також — відчуваю необхідність передати якісь базові орієнтири людям, молодшим за мене на 5—10 років, аби читач (а це якраз усе ще мій читач — здебільша молодь 20—25 років) міг краще сприймати мої ж тексти, бо маю відчуття, що більш глибокі рівні моїх текстів прочитуються вкрай незначною кількістю людей — 2—5%, не більше.
Як сталося, що ти одразу — в доволі юному віці — став мегапопулярним? Ти сам оцінюєш це позитивно чи негативно? Існує думка, що писати може тільки людина «з досвідом», уже у зрілому віці. Як ти до цього ставишся?
Я вірю в долю, а ще більше — в те, що вона наділена іронією. Тож свою ранню популярність сприймаю як відокремлену від мене, незалежну, викликану не підвладними мені чинниками, а крім того, як дуже повчальну. Повчальну в тому сенсі, що за п’ятнадцять років вислуховування думок про себе зі сторони вкрай широкої аудиторії — як схвальних, так і критичних, як чесних, так і дводушних — отримав колосальний, дуже інтенсивний людський досвід. І це, безумовно, плюс. Я згоден, що з віком письмо тільки виграє, одначе «літературні моцарти» (себе я, на жаль чи на щастя, за всього бажання, до них віднести не можу) теж бувають — той же Фіцджеральд пише свій перший роман, котрий приносить йому успіх, у 24, у 29 уже виходить його «Великий Ґетсбі». 25—30 років — уже той вік, коли з’являються справжні шедеври. Я гадаю, що це – справа значною мірою спостережливості, начитаності та, все ж, «щасливої зірки».
Чому українська література з «великим скрипом» просувається у Європу? Один із твоїх романів — «Культ» — вийшов свого часу у Франції. Чи мав успіх цей проект?
Роман «Культ» було надруковано, представлено і він отримав низку позитивних відгуків у Франції, одначе для подальшого «зчеплення» з іноземними культурними реаліями потрібна робота: нові книги, активне входження до соціального життя. Гарні приклади тому — Андрій Курков, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Оксана Забужко. Зрештою, зараз імен, перекладених на іноземні мови, так багато, що говорити про «скрип» уже, як мені видається, не на часі — процес пішов, і за останні два роки він тільки посилився. За кордоном видається й історичний роман на кшталт Марії Матіос чи Оксани Забужко, які підкріплюють свій успіх належними преміями, як-от «Анґелус», і висока література, на кшталт Тимофія Гавриліва чи Юрія Винничука. Видається жіноча проза, як от Ірен Роздобудько чи Наталка Сняданко. Перекладаються молоді автори — Макс Кідрук, Ірена Карпа, Софія Андрухович і так далі. Я гадаю, що деяка наша нетерплячість змушує думати, буцімто ми повинні увірватися в Європу, як цунамі, і затопити їх усіх своєю геніальною літературою. Насправді ж культурна дифузія відбувається поступово, і європейці, які цінують стабільність своїх культурних кордонів, цю свою поступовість шанують і оберігають. Я ж наразі сподіваюся, що моя співпраця з закордонними видавцями ще попереду.
Ти і Олександр Михед, на мій погляд — нові (якщо прийняти теорію про «оновленого Дереша», відмінного від попереднього) імена, які рухаються в одному річищі: теорії світових змов, пошук відповідей на універсальні запитання (а чи є на них відповіді взагалі?), спрощений стиль, пересипаний символами. Чи можна говорити про поступове оформлення нового угруповання в українській літературі? Чи помер уже так званий сучукрліт?
Сучукрліт, як віє вже
