Двічі по десять: обличчя і голоси - Іван Рябчий
Помер тиран, принишкли слуги,
Що службу віддано несли,
І молять Господа катюги:
«Іще такого нам пошли!»
До сьогодні «такого ж» шукають...
Бачу, вас і політика надихає... Про Майдан щось писали[6]?
Про це у мене тільки один вірш, та й той надто довгий. Щоправда, його на музику покладено... Прямо вводити політику в вірші, звичайно, не можна. Політика може бути лише дотична. Та й роль поезії зменшилася. Чи збираються зараз люди на площах, аби не за владу сперечатись, а вірші послухати? Ні. І це — велика втрата.
Де боротьба, жорстока битва йде
Не за високе і не за святе,
І не за те, щоб стали вищі ми —
Йде боротьба за владу над людьми…
Олексо Прокоповичу, ви особисто дуже добре знали Миколу Лукаша. Знаю, що певний час ви навіть разом жили.
Так, Микола жив тоді на вулиці Коцюбинського. Я прожив у нього два роки...
Як ви познайомилися?
До приїзду в Київ я працював власкором у «Деснянській правді» на Чернігівщині. Мене запросили працювати до видавництва «Дніпро». Я довго не погоджувався — адже й квартира, й родина були там, на Чернігівщині. Та зрештою поїхав. І от перший мій день у видавництві. І якось так трапилося, що майже одразу до мене зайшли Григорій Кочур, Микола Лукаш і Дмитро Паламарчук. Напевно, хотіли познайомитися, щоби співпрацювати з видавництвом, бо поперед мене їх там не дуже шанували. Між нами одразу зав’язалися дружні стосунки, адже Кочур — мій земляк. І ми з ним говорили про рідні села, спілкувалися рідною говіркою. Тоді Григорій Кочур викладав в університеті, читав лекції про дифтонги. Почувши мою вимову, він став умовляти прийти до нього на лекцію.
Я порушив тоді тему перекладів за підрядниками. Тоді це була дуже розповсюджена практика (згадати хоча б Олексу Новицького). Я запропонував створити серію поетичних перекладів із оригіналу. Ми тоді ж накидали список тих, кого хотіли би перекласти. Згодом цей перелік доповнювався в Ірпені у Григорія Порфировича, на квартирі у Лукаша. І от поговорили ми, вони збираються іти, і Кочур питає: «А де Ви зупинилися?» А де я зупинився? «Оце тут! Певно, у видавництві і заночую!», — відповідаю я. Треба було йти влаштовуватись у готель. Тоді Дмитро Хомич і каже: «Поїхали до мене в Ірпінь. У мене є невеличка вільна кімнатка». Поїхав я до Паламарчуків. Тепле, затишне місце…
Так десь зо два тижні я їздив електричкою з Ірпеня на роботу. Якось прийшов Лукаш, подивився і каже: «А чого ти будеш сюди їздити? Давай переходь до мене, та будемо жити вдвох». І справді, Лукаш жив зовсім поруч із видавництвом. Я згодився практично відразу. Під нами був магазин. Набридали пацюки, трощили в Миколи книжки.
Напевно, така людина, як Микола Лукаш, мав якийсь особливий творчий метод?
Микола вдома ніколи не сидів, лише записував уже принесене з вулиці. Працювати ж, перекладати їздив до будинків творчості. Писав власні вірші, про це мало хто знав... Працював він над словником синонімів. Стояли у нього великі шафи з течками, на кожну літеру — своя течка. Щодня, читаючи книжки, слухаючи розмови, він виписував окремі слова, обов’язково зазначаючи, хто це сказав, звідки це взято.
Доля Лукаша склалася дуже трагічно. Як думаєте, чи може справжній письменник ужитися з владою, чи треба завжди вступати до якихось кланів, творити літературну мафію?
Письменник, якщо він справжній, — сам по собі й до жодної мафії не належить. Поет не за преміями мусить бігати, а займатися самовдосконаленням...
Я чув, ви також маєте стосунок до перекладацтва...
Я перекладаю тільки ті окремі поезії різних авторів, які мені подобаються. Системно цим я не займаюся. Мої ж твори перекладалися на англійську, французьку, італійську, російську, китайську, румунську, грузинську, білоруську, сербську, латвійську, адигейську, в’єтнамську та інші мови. Окремі видання вийшли в Грузії, Чорногорії та Македонії.
Українська літературна газета, 1 січня 2010 року
В’ячеслав Медвідь
Копирсатися в мові — це ніби переходити на інший рівень творення
Є в українській літературі постаті легендарні: Євген Пашковський, Станіслав Вишенський, Ярослав Орос, В’ячеслав Медвідь та інші. Ті, про кого нечасто прочитаєш чи почуєш — але з то більшим трепетом ставишся до їхніх текстів, що рідше вони з’являються «на поверхні».
В’ячеслав Медвідь народився на Житомирщині. Працював у бібліотеках, у видавництві «Дніпро», у Спілці письменників. Друкувати художні твори почав наприкінці 60-х років. З 1988 року — на творчій роботі, себто займається переважно літературою. Був членом літературної майстерні «Пси Святого Юра», до складу якої входили найзнаніші на той час (середина 1990-х) письменники: Юрій Покальчук, Юрій Андрухович, Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Тарас Федюк та Віктор Неборак.
Медвідь пише поезію, прозу, есе. Найвідоміший його твір — «Льох» (1999) — є надзвичайно складним під лексичним та синтаксичним кутами зору. Роман «Кров по соломі» (2002) приніс Медведеві Шевченківську премію. Останнім часом працює в мемуарному та есеїстичному жанрах.
Це інтерв’ю робилося майже 10 років тому. Тоді я захоплювався прозою В’ячеслава Медведя і, безперечно, мріяв писати приблизно в такому ж стилі. Проте більшу частину мого часу займала літературна журналістика. А оскільки офіційний головний осередок літератури у нас — Спілка, то про неї я писав найбільше. «Копирсатися в мові — це ніби переходити на інший рівень творення. Цим можна навіть захворіти», — каже Медвідь. Я й захворів — на цілу збірку «Макабр» нахворів. Але хвороба минула…
Медвідь тоді був серед секретарів НСПУ. Можна сказати, що то були «добрі старі часи». Еге ж, коли зазираєш у ті часи з дня сьогоднішнього, знаючи, що сталося потім, складно не сприймати це інтерв’ю з іронією. Проте я хотів би, щоб ви розуміли — минуло вже майже десять років…
Потрібна Україні Спілка чи не потрібна? З огляду на те, як мало читають українці, а тим паче
