Двічі по десять: обличчя і голоси - Іван Рябчий

І все ж, чи можете ви дати рецепт — що робити українській літературі?

На жаль, національні комплекси не вивітряться з голів українців ще протягом багатьох поколінь. Ще нескоро відійде від нас наше трагічне минуле. Звичайно, українська література могла би стати в один рівень з європейськими, але наші великі твори відійшли — відійшов Гончар, відійшов Загребельний, — вони вже в минулому, а чогось епохального, цікавого для всіх, без винятку, верств населення — не з’являється. Ми маємо змінити своє ставлення до минувшини; я з подивом дізнався, що на Заході величезний попит мають «шедеври» нашого соцреалізму, до того ж сам соцреалізм вважається за своєрідне відгалуження постмодерну. Себто, там не цікавляться тим, за яких умов це створювалося, скільки людей при цьому постраждало — їх цікавить сама форма...

Нічого дивного. Бо якби про якість твору судили за кількістю жертв, то єгипетські піраміди і Парфенон, збудовані на кістках рабів, напевне, були б засуджені та забуті.

Саме так. Латиноамериканці, про яких ми вже згадували, зуміли змінити архетипи мислення, ми ж не можемо. У Європі стабілізувалися всі проблеми, у нас же кожна проблема є предметом дискусії. Ми маємо жити спокійніше. Якщо ти письменник, ти, звичайно, можеш і повинен цікавитися суспільним і політичним життям, часом, може, і втручатися в нього. Але письменник мусить передусім вирішувати художні проблеми, думати про розвиток літератури. Чому в Європі Україну згадують лише коли йдеться про спортсменів (А. Шевченка, В. Кличка), техногенну катастрофу (Чорнобиль) та політичні події (Помаранчева революція)? Чому не згадують її письменників, художників, музикантів? Бо вони нецікаві? Бо те, що вони пишуть, зрозуміле лише на місцевому рівні — та й то далеко не всім?..

Ще на початку 90-х років я сказав: ми всі повинні написати нудний сімейний роман на кшталт «сімейної хроніки» — як «Розвіяні вітром» чи «Сага про Форсайтів». Нашу ситуацію можуть порятувати «кухонні романи», книги, написані жінками. Українська література підніметься, коли українські жінки почнуть писати романи. Це я казав ще тоді, на самому початку начебто незалежної України. Але письменникам закортіло охопити відразу все! І от — маємо те, що маємо.

Останнє питання. З огляду на все сказа­не про взаємовідносини між українською та європейськими літературами — чи може бути цікавим неукраїнцеві ваш роман «Льох»?

Можливо, але за певних обставин. У цьому романі я намагався заміфологізувати проблему страху малої істоти у велетенському дорослому світі. Ця проблема ініціації очима ініційованого — до того ж ініціації брутальної, майже зґвалтування — і при цьому повної зміни світогляду зґвалтованого — турбувала мене давно. Я довго думав, як це передати, в якій формі. Поступово прийшов до того, що є тепер. Хоча особисто я вважаю «Льох» недописаним, незакінченим твором, і мене дуже дивує те, що його називають «культовим».

Звичайно, можна перекласти «Льох», але чи поталанить передати в перекладі певні мовні модуляції, специфічний гумор на суто лінгвістичному рівні? Сумніваюся...

Книжковий Клуб Плюс, №5, 2006 рік

Любов Голота

…Відчуття молодої сили ворушить і мої стомлені крила

Любов Голота — знана українська письменниця, публіцист. Родом із Кривого Рогу. З 1970-х років і до сьогодні — в журналістиці. Від 1995 року очолює редакцію всеукраїнського тижневика «Слово Просвіти» (одного з небагатьох українських видань, яке послідовно висвітлює культурні події). Чоловік Любові Голоти — Павло Мовчан, відомий поет-шістдесятник, голова Всеукраїнського товариства «Просвіта».

Любов Василівна тривалий час працювала у видавництвах «Молодь», «Радянський письменник». Вірші публікує з середини 1970-х років. Має з десяток поетичних збірок. А ще — книжки публіцистики, роман «Епізодична пам’ять» та книжку для діток. За роман — ліричну оповідь про батьків і рідну хату — 2008 року Любов Василівна отримала Шевченківську премію. Любов Голота — одна з найактивніших діячок як у культурній, так і в громадській площинах.

Пані Любу я знаю відтоді, як перебрався до Києва. Робив з нею кілька інтерв’ю, писав матеріали для «Слова Просвіти», ходив по цінні поради, відвідував її передачі. А ще ми були колегами по радіо.

Вона завжди справляла на мене враження непохитної брили Літератури, особистості, непідвладної часові, неймовірно сильної жінки і вправного культуртрегера. Завжди з сигаретою, яку пані Люба вміє курити красиво, роблячи жести, гідні пензля художника, вона переглядає гранки чергового числа «Слова Просвіти», одночасно гортає інші газети й журнали, уважно слухає радіо і час від часу зазирає до книжок, які з’їжджаються до неї з усієї України. Можна сказати, що це людина, яка вже кілька десятиліть щодня тримає руку на пульсі української культури.

Її «Епізодична пам’ять» стала свого часу світлим сплеском у притхлому болоті української літератури. Поруч із іменами Анни Багряної, Галини Пагутяк та інших (небагатьох) справжніх майстринь прози з’явилося нове — доволі несподіване — ім’я; несподіване — бо асоціювалося насамперед із поезією. «Епізодична пам’ять» особисто для мене чомусь дуже близька до повісті Володимира Селіванова-Буряка «Любов завжди». Близька на підсвідомому рівні. Можливо, це такий окремий «придніпровський стиль», досі не помічений і не вивчений. Хтозна. Тішить, що невдовзі матимемо нову книжку Любові Василівни — це один із тих інтелектуальних подарунків, на які чекаю з нетерпінням.

Я ніколи не була в «тусовці», я — кицька, яка гуляє сама з собою. Або сама по собі…

Любове Василівно, ви вже багато років очолюєте редакцію «Слова Просвіти» — газети, яка висвітлює всі грані життя українського народу та (що незвично для нашого часу) робить наголос на культурі. Проте самі знаєте, у який час живемо. Що чекає на газету? На друковані ЗМІ взагалі? Чи виживуть у добу інтернету? І як у цілому еволюціонуватиме «Просвіта»?

Я очолюю газету, мотто якої «Без мови немає нації!» Воно зрозуміло для тих, хто знає, що українська мова зазнавала репресій і заборон упродовж сотень років, її було усунуто з широких сфер суспільного життя за часів окупації України. Агресивна інформаційно-пропагандистська кампанія, як зовнішня, російська, так і внутрішня, проросійська, були спрямовані на подальше зросійщення держави.

Отже, ні мова, ні культура в Україні, єдиному місці на Землі (планеті) де вони могли повноцінно розвиватися, не мали сприяння, хоча ніколи не втрачали потенціалу та яскравих талантів, позначених національною самобутністю. Саме тому й існує «Слово Просвіти» — друкований орган Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, які покликані стимулювати громадян і державу всебічно підтримувати українську мову і культуру,