Двічі по десять: обличчя і голоси - Іван Рябчий
Твори Любка Дереша перекладалися німецькою, французькою, італійською та польською мовами, а він сам — постійний учасник міжнародних літературних імпрез.
Любко Дереш веде активну діяльність — читає лекції, веде телевізійні проекти, курує фестивалі. І працює над новою книжкою.
Я мав щастя спостерігати за Любком упродовж майже цілого тижня під час фестивалю української літератури в Австрії. І повністю змінив про нього думку. Адже Дереш часів «Культу» не був «моїм автором», не зачіпав мене. Тож я з певною пересторогою наближався до літературної зірки, трохи молодшої за мене.
«Зірка» працювала, мов машина, сиділа на суворій веганській дієті, не робила зайвих рухів, не вимовляла зайвих слів, з байдужістю ставилася до деталей побуту; «зірка» весь час була зосереджена, вишукувала в собі думки — і водночас із величезною цікавістю роздивлялася навколишній світ. Себто поводилася, як справжній письменник. Ну, принаймні так собі справжнього письменника уявляю я…
І коли по двох місяцях я прочитав нову книжку Дереша «Миротворець», то впізнав людину, яку бачив у Мюнхені та Іннсбруку — справжнього, глибокого, зосередженого факіра сенсів, який вправно жонглює темами і сюжетами. І дошукується істини. Адже література — це дослідження, «вишуки» себе, свого, чужого, загального, спільного…
Я не є фанатом жодного з живих письменників. Проте є автори, на появу книжок яких я чекаю. Щонайперше, із цікавості. «Що ж буде далі?» — питаю себе я. Передусім це стосується Мішеля Уельбека. І він не підводить — ні з «Картою і територією», ні з «Покорою». Поки був живий Анрі Бошо, це стосувалось і його. На жаль, він помер того ж року, коли вийшов і перший переклад (мій переклад) його твору українською мовою — йдеться про роман «Блакитний хлопчик» (К.: Журнал «Радуга», 2012). З українців у цьому переліку є тільки Дереш. Саме тому, що знаю його особисто — і він не розчарував мене як особистість. Це не комплімент, а констатація. Дереш — це особистість, яка розвиватиметься. І мені цікаво, як це буде. Що з цього вийде.
Я, мов доктор Франкенштейн, симпатизую всьому, що в мене народилося, хоч би яким покрученим воно виглядало
Ти народився на Львівщині, живеш у Києві, останні два роки опікуєшся проектом «Ізоляція», пов’язаним із культурою Сходу України. Яку роль у твоїй творчості відіграє, грубо кажучи, твоя географічна локація на момент виникнення задуму і написання тексту? І яка з перерахованих місцин тобі ближча?
«Ізоляцією» я займався лише кілька місяців на зламі 2013—2014 років, коли ми проводили Міжнародний літературний фестиваль в «Ізоляції» у місті Донецьку, незадовго до захоплення приміщень організації ДНРівцями.
Географія для мене — це завжди щось сакральне і часто приносить у письмо свої особливі настрої. На жаль, я не так часто можу на неї впливати. Мені дуже добре писалось у Кракові та Зальцбурзі, я мав непоганий час у Львові і добре почуваю себе у Києві. Врешті-решт, «сума географій» полягає в тому, щоби знайти в собі рішучості вимкнути телефон і не зазирати до поштової скриньки впродовж робочого часу. Географія — це те, що дозволяє відновлюватися. Якби я міг вибирати, я обирав би спокійні місця, де є парки, де стара архітектура, де час тече повільно і де розум також може рухатися повільно. В цьому сенсі великі міста, якщо включатися в їхній скажений темп, лише розкрадають той тип зосередження і творчої енергії, який мені потрібен. На хід думки у мене добре впливають гори і море, і загалом жива природа — щось, що дозволяє перемкнути мізки після кількох годин сидіння за екраном.
На одній із зустрічей ти розповідав про введення тебе в літературу Юрієм Покальчуком, про поїздку з ним до Парижа. Можеш розповісти про це більше? То була справжня ініціація?
Юрко, або Пако, був одним із тих людей, котрі щедро діляться тим, що мають у достатку самі — знайомствами, широтою горизонтів, сміливими бажаннями. Юрко на початку нашого знайомства запропонував поїхати з ним до Києва просто з редакції «Кальварії», де ми познайомилися, відрадивши навіть заходити до хати за речами — я, звісно, злякався і відмовився. Після цього, коли вже дізнався трохи більше про цього «літературного барона», з’явилися довіра і захоплення. Так, приміром, Юрко полюбляв спонтанні мандрівки — якось ми разом із ним та Грицьком Охотіним, відомим у Києві московським культур-менеджером, здійснили спонтанну ескападу в Пітер до Грицькових друзів у полюванні на тамтешні ресторани та кафе. Іншою такою витівкою був план поїздки до Франції та, побічно, візиту до лордів ув Англію. Візи на Англію ми тоді не отримали, тож обмежилися тижневим перебуванням у Парижі в гостях у відомого художника Темістокля Вірсти, українця родом з Буковини. Це, мабуть, і стало «справжньою ініціацією»: Юрко зазнайомив мене з паризькою діаспорою, українцями та дітьми українців в еміграції: священиками, художниками, науковцями та іншою інтелігенцією. Саме по собі це знайомство значило дуже багато — це була можливість поглянути на людей з-за кордону без оцінювання, зі спробою зрозуміти і сприйняти їхні силу і слабкості. Але, крім того, Юрко показав мені свою соціальну мережу, своє коло друзів, які так чи інак об’єднувалися його бурхливою постаттю. На жаль, по смерті Юрка вже немає такого чинника, який міг би зводити докупи настільки різних особистостей. Що ж до мене, то я дізнався масу практичних цікавинок: зокрема, як жити в Парижі на мінімальну кількість грошей — де найдешевша кава, де знайти китайську кухню, як отримати від життя найбільше, маючи в кишені кільканадцять євро. Головне, що Юрко мене навчив — як тішитися моментом, даруючи собі пам’ятні насолоди — на кшталт сніданку біля Ейфелевої вежі. Я зараз пригадую ці дні з Пако як дуже світлі, просякнуті його непомірним теплом, що його Юрко мусив комусь віддавати.
Що ж до літератури, то саме в наших поїздках було задумано легендарні, так і не втілені в життя пригодницькі романи з серії «Пригоди Серпа і Молота» (Серпом мав бути я, а Молотом — Пако; авторство — спільне, як у Ільфа і Петрова; в сумі — щось а-ля Вуді Аллен від літератури: трохи еротики, трохи гумору, трохи пригод у дусі Індіани Джонса): «Серп і Молот у Парижі», «Серп і Молот у снігах Росії», «Серп і Молот на грудях фараона» і т. д. По-хорошому, з Юрком у мене була
