Двічі по десять: обличчя і голоси - Іван Рябчий
Питання лише: в якому вигляді? В якій юридичній формі? З якими функціями? Зрештою: з якою метою? Що ж, гадаю, не так скоро, але час усе розставить на свої місця…
Хочу зазначити, що багато що зі сказаного В’ячеславом Медведем тоді, майже десять років тому, напрочуд актуальне і нині. Мовне питання, Крим і материкова Україна, «похід до Європи», «диктаторська література», національні міфи…
Я спостерігаю небезпечну тенденцію уніфікації свідомості…
Що ви думаєте про двомовність?
Знаєте, як на мене, то проблеми мов узагалі не існує. Існують скоріше політичні та особисті кар’єрні спекуляції на мові.
Кожен автор обирає, якою мовою йому писати. Понад те, він обирає регістр. Можна писати файною, загальноприйнятою літературною мовою, а можна лізти у мовні нетрі, проникати всередину мови, як це намагаюся робити я. Копирсатися в мові — це ніби переходити на інший рівень творення. Цим можна навіть захворіти. Так сталося зі мною, коли я писав «Кров по соломі». Я прагнув уникнути авторських коментарів, вивчав різні рівні мовлення, намагався передати відповідну мову народних персонажів, вивчав навіть, як вимовляються деякі слова...
Пригадую кілька цікавих випадків, пов’язаних суто з мовним питанням. Десь у переддень Помаранчевої революції до нас надійшла пропозиція від «Клуба русской поэзии» — українського російськомовного поетичного порталу в інтернеті — організувати зустріч з ними у Спілці. Ми залюбки погодились, узгодили час, але згодом, коли події на Майдані загострилися, вони зателефонували — мовляв, мабуть, буде незручно, така ситуація, Ви ж розумієте... Було смішно. А нещодавно проходила нарада молодих літераторів у Ялті. Там теж є російськомовні спілки письменників — скажімо, «Союз творческой молодежи «Каллиера»; Каллієра — це від назви стародавнього затопленого міста...
Дуже символічно...
Атож. Так ось, там були присутні і кримчани, побільшу російськомовні, і галичани. Спершу виникали мало не бійки, було багато суперечок — саме з приводу мов і культур. Але закінчилося все тим, що всі потоваришували, навіть пари виникали; наприклад, чоловік з Сімферополя, а жінка — з Івано-Франківська. Отак.
Чи бачите ви зацікавлення молоді літературою? Чи йде молодь до Спілки?
Однозначно бачу. Молоді чимало. Та водночас я спостерігаю небезпечну тенденцію уніфікації свідомості. Зараз дуже багато так званої комп’ютерної поезії; майже немає молодої людини, яка не писала би віршів. А пишуть як? Не відходячи від комп’ютера, не вилазячи з Інтернету. Я не кажу, що це погано, але наслідки наявні: береш один рукопис, другий, третій... Так 5—6 поетів — і таке враження, що одна й та сама людина писала.
Чи може, на вашу думку, українська література «вписатися» в загальноєвропейську, стати зрозумілою та цікавою пересічному європейцю?
Не може, бо між українським письменником і європейським читачем — справжня прірва. Українське письменництво розривається між двома крайнощами: одних тягне на Схід — почитайте Олега Лишегу і Миколу Воробйова, інші — Забужко та Андрухович, приміром — успішно видаються на Заході.
Аби стати зрозумілими, ми маємо бути ближчими до Європи. Я особисто вважаю, що Україна не повинна, як то кажуть, «йти до Європи», бо географічно й історично і так є європейською державою. Хоча суто європейського підґрунтя у нас немає. І літературна ситуація з радянських часів ніяк не змінилася. Спілкуючись з європейськими письменниками я зрозумів — у нас просто різні рівні досвіду. Досвід українського митця, як і українця взагалі — від початку трагічний. Двадцяте століття для нас — це війни, голодомор, терор, Чорнобиль, нищення культури й нації тощо. Нескінченна шерега лих. Вони просто не здатні це збагнути. А якщо й усвідомлюють раптом, то не можуть зрозуміти: як письменник може жити в таких умовах?
Але ж були інші нації з не менш трагічною долею, що змогли дати світові справжніх геніїв, зрозумілих від Аляски до Індії? Маю на увазі передусім Латинську Америку. Чи можливий такий собі «український Борхес»?
Октавіо Пас, відомий латиноамериканський мислитель, вважав: аби культура була потужною, потрібно відкинути старі міфи і створити нові. Подивіться на твори Маркеса, що він робить? Він поєднує старе й нове. Він не відмовляється від традиції так званої «диктаторської літератури», найкращі зразки якої, мабуть, було створено Астуріасом, але й не зациклюється на ній. Маркес — один із найбільших світових міфологів. Він вибудовує міфи.
В Україні ж не було створено жодного годящого політичного роману, хоча, здавалось би, потрібно тут не так вже й багато: по-перше, сміливість автора, а по-друге, нова форма. Що стосується останнього, я маю на увазі не сліпе мавпування західних зразків — у нас багато й охоче копіюють Еко, Кальвіно, Павича, — а вироблення власної нової форми, з урахуванням, звичайно ж, досягнень майстрів.
А який жанр, з вашого погляду, міг би бути успішним в українській літературі — успішним і в художньому, і в комерційному плані?
Я давно вже розмірковую з приводу жанру жахів. Українська демонологія є надзвичайно багатою і цікавою. Вона дуже потенційна для написання нових творів. Творів, що становитимуть основу справді великої літератури. Мені б дуже хотілося написати щось у дусі романів жахів, але щоб це було своє, українське. Щось подібне вже робить Шевчук, найкращим же прикладом можуть слугувати твори Миколи Гоголя. Та я прекрасно усвідомлюю, наскільки це складна праця. Можливо, тільки це поки що мене зупиняє.
Жанр жахів, на мою думку, якнайкраще підходить для нашої літератури. Скажімо, жанр «супергероя», надзвичайно популярний зараз у Росії, українською мовою не піде. Бо коли цей «супермен» почне говорити файною, правильною українською, всі перестануть вірити; це буде неправдивий образ. Ну не розмовляють у нас круті менти рідною мовою! А от демонологія, жахи — це суто українське, в це стовідсотково віритимуть. У цій царині можливі пошуки на рівні форми і теми — взагалі на будь-якому рівні, — до того ж така література цілком може бути дуже прибутковою.
Ще одне важливе зауваження. Іноді мені здається, що, коли перекласти українську поезію, то вона
