Двічі по десять: обличчя і голоси - Іван Рябчий

Остаточно я закохався в Оленку, коли вона перетворилася не просто на волонтерку — на справжнісінького бійця, а потім і взагалі стала «зубастою» журналісткою. На це інтерв’ю чекав довго — журналістам зараз не до відповідей на чужі запитання, вони мають розгрібати «авгієві стайні» українського болю…

Письменник існує, бо передусім є текст

Війна і до війни… Так, напевно, нас усіх, наші життя зараз переділила доля. Чи будеш ти вже тією, якою була до війни? Як війна вплинула на тексти Олени Герасим’юк?

Вона дуже сильно змінила, поранила. Стало легше прощатися з людьми, які живуть тільки для себе. Також стало легше впізнавати справжніх людей, не важливо, солдат це чи ні. Те, що раніше сприймалось як казка, сьогодні прочитується як інструкція з виживання.

Першу людину я втратила у цій війні дуже рано — ще у березні. Друг із Майдану поїхав партизанити, коли Росія захоплювала Крим. Це міняє все, не тільки письмо.

Напевно, тебе часто про це питають, і все ж: як до твоєї творчості ставиться твій тато? І як ти ставишся до його творчості? Чи вважаєш, що щось запозичила в нього?

Власне, мене нечасто питають про татове ставлення, радше звинувачують. Насправді тато дуже рідко щось говорить про мої тексти. Багатьом сучасним поетам і прозаїкам Василь Герасим’юк писав передмови, відгуки, читав лекції чи вів змістовні розмови, але я жодного разу не чула, щоби це хтось засуджував. У мене кидають камінням тільки через те, що я його донька. Маю підозру, що багатьом моїм «критикам» вистачило тільки одного — прізвища на обкладинці, щоби сформувати враження про тексти.

У Василя Герасим’юка я запозичила рівно стільки, скільки запозичує будь-який автор, який читає книгу іншого автора.

Чи може сучасний молодий український поет (письменник) існувати поза тусовкою? Чи дозволено йому так існувати? Хто — твоя тусовка? І не кажи, що її немає, бо часто бачу тебе в «Купідоні»…

Звісно, може існувати. Письменник існує, бо передусім є текст. Не варто розцінювати тусовку як основний шлях поширення книжок і творів. Це компанія, в якій цікаво і легко відпочити. Кілька останніх років я ходжу в заклади на кшталт «Купідона» саме з метою напитись, а не працювати над літпроцесом.

Що для тебе писання: радість чи мука? Чи легко долаєш «комплекс білого аркуша»? На чому найчастіше занотовуєш тексти?

Я хотіла би цим не займатись. З часу виходу у світ «Глухоти», тобто майже за рік, я опублікувала менше 10 нових віршів. Не через те, що не пишу, а через те, що витратила увесь ліміт сил на захист. Тепер для мене проблемою є не написати щось, а опублікувати.

Пишу де доведеться: на комп’ютері, на папері чи начитую на диктофон. Це не має ніякого значення для мене.

Один знайомий письменник якось зізнався мені, що більшість його текстів після написання приблизно рік мають полежати в шухляді. І тільки якщо, діставши текст із шухляди через рік, він не відчуває бажання викинути його до смітника, автор його оприлюднює. Як ти ставишся до такої позиції? Чи буває так, що твої вірші «відлежуються»?

Після «Глухоти» відлежується все, що я написала. Раніше публікувала достатньо часто і не боялась оприлюднювати чорнові варіанти. Тому що помилки вчать. Тепер публікую мало.

З початком війни змінилася функція тексту. Я почала підписувати листівки, надсилати листи, а тепер — писати казки для бійців. Стало менше часу для того, щоб перевірити текст на міцність перед відправленням. Тепер текст, як граната на бойовому завданні — або зірветься, або ні.

Чи пишеш ти для читача? Себто: чи думаєш, коли пишеш, хто і як тебе читатиме?

Ні, я про це не думаю. А потім дуже засмучуюсь, коли мені говорять, що тексти лайно, а тато все на світі мені купив. Я починаю думати про читача після того, як написала вірш.

Це одна з причин, чому з’явився на світ наш музично-поетичний перфоманс, який ми робили спільно з Андрієм Надольським, Соломією Мельник і Русланою Хазіповою. Для того, аби вийти за межі поетичного, щоб поглибити образ, можливо, щось пояснити, викинути зайве і підкреслити основне. Складно описати весь процес: ми просто зробили це, а слухачі прийшли і самі зрозуміли, що з цим робити. Перфектно!

Твої тексти — маю на увазі насамперед «Глухоту» — насичені символами з різних міфологій, релігій, фольклору, побуту. Вони спонтанні чи ти вплітаєш їх у текст свідомо? Чи є в тебе якась своя, внутрішня міфологічна, символічна система, від якої ти відштовхуєшся?

Звісно, у мене є власна символічна система, інакше не було б «Глухоти». Це також і спроба структурувати все, що хаотично крутиться в моїй голові. Тут немає пластичних універсальних образів чи плавної музичності, але є ритм і нерв, є почуття. Саме те, що є для мене важливим.

Як треба доносити до читачів поезію? Саме поезію. І чи треба доносити? Може, хай ходять по книгарнях і самі шукають? Чи може сучасний поет існувати в просторі «тільки писання», а не «писання-виступів-турів-майоріння на телеекранах»? Що робити нефотогенічним поетам?

Припустімо, сидить людина в одиночці. Не виступає, не знімається для журналів, не тусується, не дає автограф-сесій, а щодня по кілька годин пише. Чи існує ця людина як поет? Звісно, існує, якщо пише хороші вірші. Навіть якщо при цьому не виходить на вулицю.

Досвідченого читача непросто обдурити. Якщо поет не злазитиме з телеекранів, матиме мільйон підписників у фейсбуці і фотосет в «Пентхаусі», то як це вплине на його графоманські вірші? Ніяк. Медійність — це додаток до хорошого твору. Або навпаки.

Любко Дереш

…З мене ще той акушер!

Любка Дереша тривалий час називали «вундеркіндом української літератури» (хоча сам він у наведеному нижче інтерв’ю не зараховує себе до «літературних моцартів»). Не дивно, адже перший його роман побачив світ, коли Любкові (Любомирові) було лише 16 років. Це був «Культ». Економіст за освітою, Дереш став обличчям і голосом тогочасної української молоді. Можна сказати, що йому пощастило.

Романи «Культ» (2002), «Поклоніння ящірці» (2002), «Архе» (2005), «Намір!» (2006) і «Трохи пітьми» (2007) перетворили Дереша на культового письменника і персонажа. Втім, він замовк на тривалий час. Роман «Голова Якова» (2012), який мав потужну розкрутку, знаменував появу вже дорослого Дереша, а у 2013—2014 роках вийшли одразу три книжки, які затвердили цього «нового Дереша» як одного з переможців на полі бою з трупами