Двічі по десять: обличчя і голоси - Іван Рябчий
Якою тобі хотілось би бачити державну підтримку літератури? І чи потрібна вона взагалі?
Державна підтримка літератури потрібна — чому ж відмовлятися? Якщо є можливість отримати якісь пільги, або стипендії, або видавничі чи авторські гранти, чи інші можливості, здурна було би ними нехтувати. Держава, за умови її приязного ставлення, могла би зробити дуже багато і для популяризації читання, і для підтримки видавців та авторів, і навіть для формування самого літературного середовища — у держави знайшлись би на це ресурси. Насамперед, хотілось би, аби держава усвідомила важливість саме культурної політики — її брак у минулому ми отримуємо зараз у вигляді війни на Донбасі. Геокультурна стратегія — це те, чого ніколи не було в Україні, одначе це те, що допомогло б якраз експансувати українським інтелектуалам у світ. Але почати потрібно з того, щоби зрозуміти, якою великою силою є саме культурний вплив, наскільки він перевищує будь-які фінансові вливання чи силову взаємодію. Як пише російський філософ С. Переслегін, СРСР програв «холодну війну» Америці якраз тому, що вів битву за економічні показники, тоді як США перемогли на території культури — їм поталанило вселити в радянських громадян тверде переконання, що вони живуть гірше, ніж у США, і цього було достатньо для того, аби підточити ентузіазм навіть у керівної верхівки. Культурна політика — це один із видів консцієнтальної зброї, необхідної для ведення консцієнтальної війни, війни за свідомість та ідентичність, і література — це дуже довгограюча зброя, та, яка закладає підвалини, фундамент для здорової, стабільної свідомості. Слід зрозуміти, що консцієнтальна війна — це не лише коротка інформаційна перепалка з Росією, це стан, у якому перебуває ввесь світ від початку глобалізаційних процесів. Якщо держава по-справжньому хоче потурбуватися про безпеку своїх громадян у цій війні, захоче вберегти їхню ідентичність, допомогти їм долучитися до світових процесів, допомагаючи їм при цьому залишатися собою, їй конче необхідно вкрай серйозно ставитися до підтримки культури в цілому і літератури зокрема. Одначе, знову ж таки, ця підтримка не повинна бути за принципом перероблення вже існуючого — не варто сподіватися отримати від яблуні груші: потрібно змиритися з тим, що це яблуня. Інакше кажучи, державі не варто насаджувати якісь ідеологічні моделі на літературу та культуру — їй варто допомагати проявлятися тому, що і так саме вже проростає. Тоді культура віддячить державі сторицею. Це й буде розумною співпрацею.
Дмитро Чистяк
Естетика символізму — це вершинне явище світової культури…
Дмитро Чистяк — поет, перекладач, літературознавець. Унікальне явище сучасного літературного процесу в Україні. Людина поза тусовками, але водночас — пов’язаний з усіма.
У центрі літературознавчих досліджень Дмитра — творчість нобеліанта 1911 року Моріса Метерлінка, видатного бельгійського символіста. За переклад вибраних п’єс Метерлінка (2007 рік, видавництво «Пульсари») він одержав премію НАНУ. З 2007 року — на активній перекладацькій роботі (переклав українською мовою твори Марґеріт Юрсенар, Поля Віллемса, Шарля Ван Лерберґа, Анн Перр’є, Бране Мозетича тощо). Успішно здійснює і переклади української поезії французькою мовою (збірки пісень Т. Шевченка та А. Малишка, поезія О. Довгого та А. Багряної, антологія української поезії тощо). Дмитро — автор двох поетичних збірок («Перші проталини», 2006; «Надсадний сад», 2012), учасник численних міжнародних поетичних фестивалів та імпрез. Поезію Д. Чистяка перекладено десятком мов, окремі видання виходили у Франції, Болгарії, Македонії та Албанії.
У 2012 році Дмитро був відзначений найвищою перекладацькою нагородою Королівства Бельгія — Премією Міністерства культури Федерації Валлонія-Брюссель за «високохудожнє відтворення текстів франкомовної бельгійської літератури та внесок у її розвиток за кордоном». Лауреат премій ім. Г. Сковороди Посольства Франції в Україні, ім. П. Тичини, ім. М. Рильського, ім. О. Гончара, ім. М. Гоголя та ін.
Дмитро — не просто друг. Це — побратим по перу. Наша спільна нива — франкомовна література. Та й література взагалі.
Це неймовірна тонка поетична людина, дуже герметична, чутлива до найменшого звуку і поруху. Людина, здатна заслуховуватися пташками і тижнями не виходити з музеїв. Людина, надзвичайно уважна до чужої творчості. Будь-яка книжка, що потрапляє до його рук, до своїх «подружок» на полиці приєднується вже помережана позначками. Винятки трапляються вкрай рідко…
Завдяки Дмитрові я познайомився з бельгійською літературою. Дякувати Богові, в нас різні сфери зацікавлень: у Дмитра — переважно поезія, а ще — драматургія символістів, у мене ж — сучасні проза та драматургія. Тому ми не перетинаємося, але при цьому, на мій погляд, доволі вдало, здійснюємо спільні проекти.
Діалог, що його я пропоную вашій увазі, став першим каменем у Вавилонській вежі співпраці з Бельгією. У 2012 році ми з Дмитром стали членами Франкомовного ПЕН-Клубу цієї країни, того ж року він отримав низку важливих премій — переважно за переклад шедевра бельгійської літератури, роману М. Юрсенар «Чорне творіння» (К., Пульсари). Нині працює над бельгійським числом журналу «Всесвіт». Цей діалог може бути свого роду «українським вступом» до бельгійської літератури.
Система управління в царині культури у Бельгії напрочуд гнучка. У двомовній країні існують два міністерства культури — франкомовної та нідерландськомовної спільнот (адже фламандська — діалект нідерландської, що відрізняється від останньої лише звучанням, але не написанням). Кожне з міністерств поділене на департаменти, що відповідають за певні галузі — літературу, музику, живопис тощо. Департамент книги та літератури — місце, де зібрано чимало відомих письменників, літературознавців і перекладачів, орган, що відповідає не лише за підтримку франкомовної літератури Бельгії всередині країни, а й за її поширення в усіх куточках світу. Бельгія — колишня колоніальна імперія, і хоча тут значно меншою мірою, ніж
