Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Літинка село велике, В одній частин: стояло 2 сотні червоних і дивізійні звідуни, а в другій половині села моїх 120 козаків. Днів 10 була між нами неписана, таємнича ніби умова, що червоні не зявлялись в західній частині села, а ми не показували в день носа в східню частину. Та вечером мої місцеві козаки, смільчаки, як Рерога, Шмалій і інші, без крісів ішли в село розмовляти з червоними, пили з ними, навіть цілувались на підпитку, а в той час в їхніх кишенях були револьвери і ручні гранати. Одного вечора й я пішов в білім кожусі з козаками на помешкання знайомого козака-бунчужного. Там випили і закусили з червоними підстаршинами. Розмовлялось багато. Дивне вражіння, бо всі москалі ніби духом з часу царату, ніхто з них комуною не захоплювався, навіть ненависть до комуни пробивалась, однак ці люди в своїй азійській пасивності робили те, що їм політруки і комуністи казали.
Я міг би тих червоних однієї ночі вирізати, але вони, видно, знали про нас, не стереглись навіть, тому я їм дав спокій, І особливо з огляду на закоханого начальника дивізійних звідунів, по їхньому „развєдки". Коней нам не треба, бо акція з Польщі не вийде хіба підчас зими. Я все-таки був обережний, козаків держав разом. Селяни збирали і приносили нам їжу. Кілька разів виходили ми в ліс під Монастирком, то в ліски і хутори під Стасьовим Майданом. Там я та Ковбасюк, щоб козаки не нудьгували, оповідав про речі, яких козаки не знали, а які були для них цікаві: з історії України, про москалів, поляків, жидів. Вечорами козаки, зорганізовані Ковбасюком в добрий хор, співали. Завелись балалайки, гітари, мандоліни, і була добра гармонія. Нераз вечорами сходились до нас дівчата і молодиці з якими козаки танцювали.
Був ясний, морозний день 1-шого листопада. Ще снігу не було. Заходять до нас чугки, що де не була червона кіннота по селах, що не робила, — все кинула (навіть забитих смалених кабанів у селян) і вся на тривогу десь виїхала на захід. Що могло статись? Невже справджується казка про війну поляків з большевиками з причини неплачення червоними полякам контрибуції? Проходить день, другий в непевності. Чуємо, що під містом Деражньою була якась поважніша сутичка й черювнх хтось розбив. На другий день довідуюся, що якісь повстанні ночували і Ворбовці Вербецькому Майдані, забрали там підводи і виїхали на село Кожухів— Хмельник. Ці підводи повернулись і ми довідуємося, що то проходив відділ полк. Палія, що далі на північ іде „армія" ген. Тютюнника, прямуючи на Коростень, а звідти на Київ.
Я висилаю своїх звідунів возами, роверами, піхотою. Надходять відомості. Підтверджується вихід ген. Тютюнника з Польщі. Мої звідуни знайшли одного селянина в летичівському повіті, раненого козака з групи Палія. Біля нас порушується вся 2-га Див. „Черв. Козацтва" в складі 6-ти полків і йде слідом за відділом полк. Палія, який має до 150, переважно піших, козаків. Слідом за відділом Тютюнника йде ціла 1-ша кінна дивізія, а з району Умані посувається ціла 9 кінна дивізія Котовського, в напрямку Бердичева. І 9-та піша дивізія в Жмеринці, 45 піша дивізія в Житомірі заалярмовані та поспішним маршем ідуть напереріз український відділам під Коростень. І 44-та піша дівізія в русі. Від своїх урядовців-телеграфстів маю всі ці відомості, навіть знаю, шо в місті Києві оголошений стан облоги.
Невже, Боже, настала довгожданна хвилина!? Вирушили в Україну наші брати, але чому так пізно? Хто їх підтримує, коли вже листопад? Чому хоч полк. Палій не звязався зі мною, переходячи через Поділля? Щоб я був знав, що вихід буде, то не зсаджував би своїх козаків з коней, а подбав би, щоби скоріше обєднати б. шепелівців і їх посадити на коні. В останній час було чимало можливостей до того. Кінний відділ 150–200 порадив би собі легко нічними нападами з совітськими кінними полками. Тепер трудно думати про здобуття коней, бо вся совітська кіннота в русі, та моїм обовязком таки помогти полк. Палієві.
Висилаю звідунів до Кусиковець вдень, щоби негайно вечором дали мені потрібні відомості. Довідуюсь, що 2 кінна дивізія там розташована на нічний відпочинок: Штаб Дивізії і один полк, в селі Кусиківцях, два полки в селі Кожухові, один полк в Івчі, один полк у Медведівці, один полк у селі Зіновинцях. Рішаю опівночі напасти на Кусиківці. Висилаю одну групу в цивільному одязі з завданням зірвати (через одну дошку) поклад мосту на греблі, в напрямку села Кожухова, біля млина. Буде їхати поміч, чи то з села Кожухова, чи з Івчі, то мусить тим мостом переїздити. Вночі кавалеристи не дуже то будуть дивитись і не один кінь поломить собі там ноги, особливо коли будуть гнатись чвалом.
Друга група з кількох козаків дістала завдання заплутати колючим дротом вїзд до села з напрямку Медведівки-Зіновинці. Заалярмовані нічним боєм большевицькі кінні частини з Медведівки мали натрапити на колючий дріт, від плота до плота, вище й нижче позамотуваний на кілки. Коли з розгону влетить кіннота на такий дріт на протязі 100 метрів, то не один із них заплутається, покалічить коні й собі „штани порве". Дроту ми мали два мотки по 25 кг, Третя група звідунів дістала завдання поперерізувати всі телеграфічні сполучеиня навколо Кусиковець. Я з озброєними козаками жду вже під селом. Надходять стежі й доносять, що завдання виконане.
Своїх козаків я поділив на ударні групи по 10 душ і всіми городами, 12 груп разом, підсунились ми під самі хати в неспаленій частині Кусиковець. Половину села за ставом і греблею спалили поляки в часі свого відвороту зпід Києва, тому большевики були розміщені тут, де зараз почнеться робота. Кілька хвилин орієнтації
